Початок весни символічно поєднується з жіночим святом. Багато літ провладні мужі прагнули прив’язати 8 Березня до історії боротьби жінок за свої права, проте воно вперто уникало і уникає уготовленої рамки, утверджуючи, насамперед, любов і шану до жінки – коханої, матері, доньки, бабусі, сестри…
Це для вас сніги розтали,
Це для вас прийшла весна, –
слушно писав поет.
Якби я був художником, то спробував би створити узагальнений образ жінки Роздільнянщини. Для цього взяв би гіпотетичні фарби під назвами – розум, кмітливість, врода, ніжність, чарівність, материнство, працелюбність і створив би монументальний портрет, якого ще не бачив світ.
Та що думку гадати, погортав свої журналістські блокноти та сторінки газети «Вперед» і виокремив чимало штрихів до удаваного образу.
Так, у вересні 2015 року за відрядженням редакції я побував у селі Бурдівка, де познайомився з багатодітною сім’єю Світлани та Віталія Матвійчуків, які всім сімом діткам дають лад та правильно виховують. Написав про них до газети. Ось фрагмент: «А це Іванко (один із синочків) – шукач скарбів. То тут копає, то там. «Та хто там той скарб заховав! – спересердя кидає йому мати. – Облиш». «Ні, мамо, а раптом…», – одказує малий. І ще не відає, що найбільший скарб, дорожчий від срібла-золота, це вони – діти. Гарні діти гарної сім’ї».
Тут варто додати, що Світлана Матвійчук згодом була нагороджена державною нагородою України – орденом «Мати-героїня». І таких героїнь, за даними відділу сім’ї, молоді та спорту РДА у районі є……..
Разом з тим, найкращих слів заслуговують й ті жінки, які виховують одну чи дві дитини і радіють кожному кроку маляти, а потім – кожному його життєвому успіху.
Якою б справою не займалася жінка – вихованням чи навчанням дітей, працювала б у сфері місцевого самоврядування чи бізнесу, вона все ж мати, а по-друге – господиня. Чи не в кожної є рецепти свого фірмового борщу, салату чи пирога. Тетяна Гун з Яковлівки пече неперевершені короваї. Без цього круглого, як сонце, запашного хліба із прикрасами з тіста не обходиться жодна урочистість. З короваєм зустрічають наречених, переможців, президентів…
Тетяна розповіла: «Випікання короваю у нашій родині – традиція. Від бабусі це ремесло перейшло до моєї мами, від неї – до мене. Головне, коровай треба пекти з добрими думками. Я, наприклад, при цьому читаю молитву. Хочу застерегти: коровай слід ламати, а не різати, щоб не «зрізати» щасливу долю».
Нехай же добра доля не обходить нікого, а ще здоров’я і довголіття.
У місті і на селі сьогодні не дивина зустріти 90-річну жінку чи й з більшим віком. У січні 2016 року автор цих рядків зустрівся зі сторічною бабусею Любов’ю Хижняк. Її життя ототожнюється з цілою епохою. Лише вдумаймося: народилася за царату, пережила комуністичний режим, три голодомори, Другу світову війну… Згадую, як вона, маючи феноменальну пам’ять, напам’ять виразно декламувала «Причинну» Тараса Шевченка.: «Щаслива голубка, високо літає…».
Що тут скажеш? Сиві голубки, ви гідно прожили своє життя, тяжко працюючи на різних роботах і отримуючи за це зовсім невеликі гроші. Ніхто тоді й не мріяв поїхати відпочити на Пальму-де-Майорку чи Мальдіви.
У дівчат тоді були інші мрії, старанно підтримувані державною політикою.
Я до трактора підхожу –
Сонце ясне! Світе мій!
Ой, як хочеться учитись,
Щоб вести його самій, –
так писав Павло Тичина у «Пісні трактористки», присвяченій одній з перших трактористок України Олесі Кулик, яка у 1933 році в Миргородській МТС, всупереч традиціям і волі своєї матері, сіла за кермо залізної машини.
З роками потяг до цієї чоловічої професії згас. Воно й зрозуміло: тряска, шум, пил, протяги…
Цікаво, що у 2011 році газета «Вперед» вмістила розповідь про одну з останніх трактористок, якщо не в Україні, то точно на Одещині. Це Тетяна Кречун із села Покровка. На той час вона мала вже 33 роки механізаторського стажу, неодноразово відзначалася за старанну працю преміями та грамотами. З висоти свого досвіду, вона дала таку пораду: «Не спішіть, дівчата, на сільгосптехніку сідати. Але якщо дитина любить машини так, як я, то чому б не спробувати. Може, це твоє покликання. Розкриєшся в ньому – душа співає. Хіба не заради повноти життя ми на цьому світі?!».
Як би там не було, нині частіше дівчата спостерігаються за кермом іномарок, що престижно, комфортно і зручно.
Недавно трапилися на очі результати соціологічного опитування щодо чоловічих і жіночих професій. Так ось, більшість респондентів (65 %) вважають, що фах поліцейського, політика, науковця більш притаманний чоловікам, а ось продавця чи секретаря – жінкам. Втім, все це досить умовно. І чоловік, і жінка можуть, як показує життя, працювати і одними, і другими, так само як і бути менеджером, журналістом, лікарем чи вчителем. Єдине табу – важка і виснажлива фізична робота. Погодьтеся, не жіноча це справа – вкладати, наприклад, шпали і рейки. Але працювати касирами і провідницями, бухгалтерами та економістами на тій же залізниці – будь-ласка.
Коли одну з вулиць Роздільної назвали іменем Георгія Кирпи, я зустрівся з жителькою цієї вулиці, колишньою головою профкому дистанції колії ст. Роздільна-Сортувальна Галиною Головко. Вона не без пафосу повідала:
– Із залізницею пов’язана вся історія Роздільної, яка почалася в 1863 році з появи невеликого населеного пункту в період будівництва залізничної лінії Одеса – Балта. Певна річ, жінки відігравали і відіграють велику роль у забезпеченні її життєдіяльності. Назва моєї вулиці ще раз нагадала про визначне ім’я в нашій історії – Георгія Кирпи, який, будучи міністром транспорту і зв’язку України, генеральним директором «Укрзалізниці», разом з губернатором Одещини в ті роки Сергієм Гриневецьким і начальником Одеської магістралі Іллею Левицьким у 2003 році подарували нам вокзал та привокзальну площу, здійснені на європейському рівні. Такого вокзалу більше немає ніде, бо зведений він за індивідуальним проектом.
Якщо вже мова зайшла про історію, то як не згадати внесок жінок – зенітниць, льотчиць, санітарок, партизанок, розвідниць, радисток – у перемогу над нацизмом у Другій світовій війні. Колишній кореспондент газети «Вперед» Анатолій Гордієнко написав хвилюючу повість «Разведчиков забросили в Раздельную», створену на документальній основі. У ній він яскраво змалював геройську радистку Віру Тарасенко, справжнє ім’я – Ганна Коротка. У складі розвідувальної групи з трьох чоловік, яка діяла в 1943-1944 роках у тилу нацистських військ у районі станції Роздільна, радистка відмінно справилася із завданням, за що була нагороджена орденом Червоної Зірки.
Ми всі прагнемо миру. На його захисті стоять на Донбасі наші війська, щодня потрапляють під обстріл противника, але стійко боронять рідну землю. Жінки, як можуть, допомагають їм та людям, які опинилися у прифронтовій зоні. Плетуть маскувальні сітки, консервують продукти, печуть пиріжки. І серед цих патріоток – безліч роздільнянок.
Жінки – берегині історії. Мої журналістські блокноти зберігають свідчення про подвижницьку працю на цій ниві Людмили Ріслінг з Лиманського, Валентини Тарануци та Ольги Новацької з Єреміївки, вчительки історії Любові Морозової з Виноградаря, яка готує книжку про минувшину свого села… Хочу підкреслити: це звичайні жінки, яких ніхто не зобов’язує це робити, ніхто, крім совісті.
Не можу не назвати ще одну жінку, про яку у 2014 році вже писала наша газета. Це роздільнянка Ольга Василенко. Вікова пам’ять пробудилася у ній потягом до виготовлення ляльки-мотанки – символу жіночої мудрості та родинного оберегу. Її роботи визнані в країні і одна з них експонувалася на міжнародній тематичній виставці у Франції.
Що ж надає сил нашим жінкам? Краще запитати про це у них самих. Але, певно, у їхніх відповідях будуть й такі: «Терпіння, сподівання на давно заслужений добробут, віра в людяність…».
А вже весна, а вже красна
Та й три вітри нам принесла.
Один з дощем, другий з зелом,
А третій з сонцем і теплом! –
долітає з Центру творчості дітей та учнівської молоді веснянка. Прості, здавалося б, слова і мотив, а скільки задають натхнення!
Валентин ЩЕГЛЕНКО.
