Відлуння Афгану
2007 рік. До палати 411-го госпіталю в Одесі зайшов хірург і підійшов до ліжка Віктора Нейченка, жителя Роздільної, який знемагав від кепського самопочуття та високої температури, що сягала 40 градусів.
– Щойно отримав знімок з томографа, – сказав він. – На ньому чітко видно, що у твоєму тілі, козаче, сидить три осколки. І де тільки ти їх стільки нахапав?
– На Афганській війні, у 1983-му…
– Ось, як трапляється, – похитав головою лікар. – Відтоді минуло 24 роки, і що, досі ніхто не сказав тобі про них?
– Ніхто. Та й вони про себе ніяк не нагадували.
– Треба оперувати. І чим швидше, тим краще.
З’ясувалося, що два шматочки металу застрягли у м’язових тканинах, а один – у верхній долі нирки. Запалення, спричинене ним, й викликало недугу.
Полковник Квасневський, який прооперував Віктора, дістав всі осколки і віддав їх йому напам’ять.
Проте, на цьому історія не закінчилася. Через рік вона отримала драматичне продовження, про що ми розповімо далі. Але про все по порядку.
За 40 років до війни
Солдати не знали всіх передумов війни. На запрошення уряду Афганістану вони виконали свій інтернаціональний обов’язок, за що їм честь і хвала. Їх подвиг непідвладний часу, і ми завжди будемо пишатися їхніми іменами.
Але, після війни, особливо з розпадом Радянського Союзу, стали відомі й деякі інші тлумачення ситуації.
Війні передувала Саурська (Квітнева) революція, яка відбулася за рік з лишком. Здійснивши її, нові афганські лідери збиралися побудувати в країні соціалізм за радянським зразком. Але афганці не поспішали ставати марксистами і опиралися соціалістичним перетворенням. Дуже швидко опозиція взялася за зброю. Президент США Джиммі Картер підписав указ, який санкціонував фінансування антиурядових сил в Афганістані.
Москва не стояла осторонь. 12 грудня 1979 року на засіданні політбюро було прийнято рішення ввести в Афганістан свої війська.
Після війни деякі політики поклали за це вину на тодішню владу СРСР. Але це, певна річ, ніяким чином не стосується воїнів, які служили в Афгані сумлінно і самовіддано.
Продовжуючи розмову про політику, тут доречно додати, що згодом ми стали свідками російської агресії проти Молдови, подій в Баку, війни проти Грузії, а тепер проти України, подій в Сирії. І в цьому – вся агресивна сутність Москви.
Звичайно, ні Віктор Нейченко, ні тисячі інших юнаків тоді не могли знати про секретні плани стратегів Афганської війни.
– Я був призваний в армію, – згадує Віктор, – у вересні 1983 року. Перші воїни-афганці вже поверталися додому, але вони про свій бойовий досвід розповідали неохоче і скупо. Та й загалом про ту війну в пресі, по суті, нічого не говорилося – така була цензурна політика. Тому мало хто з тих, хто відправлявся до Афгану, чітко уявляв собі характер майбутньої служби. Ми знали одне: «Так треба».
Перед призовом хлопець закінчив автошколу ДТСААФ, де отримав спеціальність водія вантажних і легкових автомобілів. Шоферів вантажівок було достатньо, а ось водіїв легковичок мало. Ця обставина й зумовила подальший хід подій. У південному Кундузі, куди Віктор прибув з групою призовників з Одещини, його направили у медсанбат, де конче був потрібен водій «швидкої допомоги».
Неподалік знаходилася так звана «злітка». На ній приземлялися літаки і вертольоти, доставляючи з місць боїв поранених і вбитих. А Віктор перевозив їх від «злітки» до медсанбату. Там він отримав повне уявлення про афганську війну, яку можна назвати м’ясорубкою. Адже нерідко частини тіл розірваних «двохсотих» (на військовому жаргоні – вбитих) привозили у поліетиленових мішках, а «трьохсоті», хоч були живими, але скаліченими. Це завдавало неабиякого душевного болю. А ще в медсанбат потрапляли бійці, яких підстерігали інфекційний гепатит, черевний тиф, малярія…
Після війни стане відомо, що людські втрати СРСР на території Афганістану з 1979 по 1989 роки становлять 26 тисяч осіб (за підрахунками офіцерів Генерального штабу). При цьому не враховано тих військовослужбовців, які померли від ран і хвороб у госпіталях на території Союзу. За офіційною статистикою, потрапили в полон і зникли безвісти 417 військовослужбовців.
Точна кількість полеглих у війні афганців невідома. За даними дослідника зі США, професора М. Крамера, було вбито чи скалічено понад 2,7 мільйонів афганців, ще кілька мільйонів стали біженцями.
Війна понівечила ті паростки добрих відносин, які, було, зародилися між двома країнами. Ненавистю, здавалося, було пронизане саме повітря. Після одного бою, який закінчився поразкою спецназу, і старі, і підлітки з найближчого кишлаку прочісували місцевість і добивали спецназівців мотигами і лопатами. Серед місцевих ширилося гасло: «Підбий танк, відріж вуха у чотирьох “шураві”, принеси фото і отримай сто афгані…». Але і з нашого боку були випадки, коли за підтримку моджахедів – воїнів-мусульманів – під розправу потрапляли цілі кишлаки…
–А за яких обставин Ви дістали поранення? – цікавлюсь у Віктора.
–«Швидка допомога», як правило, брала участь у виїздах на бойові операції, – розповів він. – Уявіть собі цю вервечку: танки, бронетранспортери і в їх числі – УАЗ-452, прозваний за призначення і вигляд «таблеткою», що не має ніякого броньованого захисту. Але, було, ми відправлялися на завдання у скороченому складі. Під час одного з таких виїздів зупинилися перед небезпечною зоною, яка наскрізь прострілювалася противником. там ми і потрапили під щільний вогонь. Частину кабіни я прикрив власним бронежилетом, але мене все одно дістали ворожі кулі, випущені, на мою думку, з англійської гвинтівки «БУР», якою широко користувалися душмани – афганські бойовики. Одна куля влучила в руку, а друга, пробивши кузов, десантну лопатку, ремінь і бушлат, засіла у кишечнику. Я усвідомлював: якщо зупинитися, то всім, хто в машині, загинути. Тримався з усіх сил, хоч це коштувало неймовірних зусиль. А назустріч вже мчав БМП прикриття…
Пораненого водія поклали на бойову машину і благополучно вивезли з лихої ділянки.
За той подвиг Віктор був удостоєний ордена Червоної Зірки.
Коли серце б’ється тривожно
Лікування вийшло тривалим. Якщо від перитоніту зарадили, чотири дні промиваючи черевну порожнину, то порятунок травного тракту розтягнувся на місяці.
Тим часом вдома від невідання не могли собі дати ради батьки – Василь Іванович і Ганна Олександрівна та старший брат Микола. Трафаретні повідомлення від командування типу «Дякуємо за сина» хоч і втішали, але мало що говорили. Аби не тривожити батьків, Віктор не писав їм про своє поранення.
Та хіба батьківське серце обманиш? Рідні звернули увагу на штемпель на одному з листів. Віктор відіслав його з Ташкента, а писав наче з Кундуза, мов нічого не сталося. «Ага, син – у Ташкенті!» – вирішили вдома. А тут ще й земляк, теж афганець, Євген Федотов якимось чином довідався про те, що сталося з Віктором і написав своєму батьку. А той, знаючи Василя Івановича, передав звістку йому.
Батько терміново летить у Ташкент. У тамтешньому госпіталі йому кажуть: «Так, був такий, але його вже відправлено до Ленінграда». Наповнивши сумку мандаринами та динями, батько поспішає до Північної Пальміри і таки знаходить сина.
– Після дуже складної, але все ж вдалої операції, – згадує Віктор, – я вже почав потрохи підніматися. А тут дивлюся: до палати заходить батько. Не передати словами мої почуття.
Все змішалося: і радість, і біль, і скупа чоловіча сльоза.
Згодом Віктора провідала й мама, яка приїхала разом зі своєю сестрою та старшим сином. На той час він вже перебував у палаті для тих, що одужують. Життя поверталося у всій повноті.
Війна завдала Віктору багато лиха, а разом з тим подарувала почуття бойового братерства, яке дорогого варте. Наші хлопці, дотримуючись букви і духу присяги, виявили мужність, сміливість і героїзм. Нині, зустрічаючись, колишні афганці згадують ті моменти, які їх поріднили.
З Віктором Гетьманом із села Ясного Нейченко брав участь у Кишимській операції. Миколу Новацького з Бурдівки він доставляв у медсанбат після дуже тяжкого захворювання. У складі екіпажу БМП, який вивозив пораненого Віктора, був земляк з Кучургану Сергій Калінін, котрий, на жаль, вже пішов із цього світу, і є підстави вважати, що його наздогнала війна. А самого Віктора в медсанбаті приймала медсестра Рімма Кучуренко з Вінниччини. З нею і її чоловіком Русланом він досі підтримує дуже приязні стосунки і щороку зустрічається з ними.
У 1985-му Віктор одружився, взявши шлюб зі своєю однокласницею Людмилою. Разом виховали двох дочок – Аллу та Анну, які нині працюють у банківській сфері.
У нашій історії Аллі судилася одна незвичайна місія, про яку йдеться далі.
Друге афганське відлуння
2008 рік. Віктору знову дала про себе знати висока температура. І все повторилося: 411-й госпіталь, обстеження, повторна операція. З’ясувалося, що на місці осколків утворилися капсули, які раптом закаверзували.
Нутро Віктору підказувало, що цього разу все складніше, що та, що з косою, вже причаїлася десь недалечко. Через це перед операцією він завітав до церкви, що існує на території госпіталю. Посповідався і попросив у Всевишнього щастя-долі. «На все воля Божа, а Бог милостивий», – мовив священик, до речі, теж колишній афганець.
Після операції Віктор упав у кому. Життя в його організмі підтримувалося штучним вентилюванням легень та вливанням в артерію фізіологічних розчинів…
І тоді Алла пішла до священика, нагадала про тата і запитала, чим йому можна допомогти. Святий отець порадив: «Піди і купи срібну каблучку з написом “Спаси и сохрани”. Попроси, щоб тебе будь-що пропустили до реанімації і надінь кільце батьку на палець».
Вона так і вчинила. І сталося диво. Через півгодини Віктор почав самостійно дихати. Він розпрощався з комою і незабаром одужав. Цей епізод може викликати різні міркування, але точно можна сказати про одне: і медики, і рідні, й ангели-хранителі в міру своїх можливостей робили все від них залежне, аби Віктор, переможець за іменем, переміг і недугу.
Сьогодні Віктор працює в службі безпеки одного з банків. На здоров’я не скаржиться. Але та каблучка у Віктора й досі на пальці. А ось три осколки, які зберігалися в окремому пакетику, кудись зникли. «Вдома все перебрав, – каже, – але їх так і не знайшов. Нехай зникають, як і все лихе!».
На знімках Віктор з бойовими побратимами:
Валентин ЩЕГЛЕНКО.
На знімках: Віктор Нейченко з бойовими друзями.
