Вино визріває в бочках,
модель поведінки – в сім’ї
Така її доля…О Боже мій милий!
За що ж ти караєш її молоду?
Ці рядки відомої пісні можуть бути епіграфом до вміщеної нижче розповіді про нашу сучасницю, яка зазнала нелегкого дитинства, кохання, зради, тюрми, але не схилилася під ударами долі, з допомогою добрих людей переборола всі негаразди і вистраждала своє щастя. Із зрозумілих причин справжнє ім’я та прізвище героїні змінено, а будь-який збіг обставин, прохання вважати випадковим.
…Перший чоловік Софійкіної матері поїхав кудись на заробітки і не повернувся. Матері, яка лишилася з двома дрібними дітьми на руках, важко було самій дати всьому раду, а в селі, як відомо, роботи – прірва. Тому ніхто не здивувався, коли у цій сім’ї з’явився інший чоловік. Від нього народилася Софійка. Офіційного шлюбу з матір’ю він не уклав, що, до речі, потім й відгукнулося бідою.
Під прізвищем першого маминого чоловіка — Одарюк – Софійка пішла до школи. Та й тоді ніхто не переймався: чи це прізвище біологічного батька чи іншого? А ми зазначимо лише те, що цивільний шлюб ніяким чином не захищає ні матір, ні її дитину. Зникне цей чоловік — і шукай вітра в полі.
… Є давнє прислів’я: кінь везе не батогом, а вівсом. У ньому закладено важливий принцип стосунків між людьми і головний, мабуть, принцип виховання. Саме ласкою, а не принукою можна добитись у вихованні найкращого результату, а тому тепла атмосфера сім’ї надзвичайно потрібна для нормального, не викривленого росту дітей. Саме в сім’ї у них визріває модель поведінки у різних життєвих ситуаціях, основа морального й емоційного ставлення до життя.
Але у сім’ї Одарюків щось пішло не так, як слід. Далися взнаки брак сімейної теплоти та вічні нестатки.
Якби знав, де впадеш, то й соломки підстелив би
Якогось дня надійшла звістка про те, що перший чоловік матері десь там, на заробітках, помер. Як годиться, пом’янули його грішну душу. Заодно не обійшли й тему заробітчанства. Хай і великі гроші платять на чужині, але хіба вони спроможні покрити відірваність від своєї сім’ї та рідного дому?
Ось саме через той дім і заварилася каша. Враз об’явилися родичі померлого і заявили про свої права на оселю. Тут би Феміді зняти з очей свою пов’язку і вдарити ногою об землю: «Ану, геть, вороння! На кону стоїть доля дітей». Але богиня правосуддя так не вчинила. Відтоді минуло багато часу, і зараз важко достеменно встановити, що завадило їй це зробити: брак волі чи все ж документи, з самого початку оформлені на користь родичів. Софійчиним батькам слід було б завчасно поцікавитися станом тих паперів, вимогливіше поставитися до своїх майнових прав. Але ніхто не підказав, не поміг, а в самих руки не дійшли.
Сім’ю виселили з будинку. Мати з дітьми виїхала кудись у Придунав’я. А Софійка, найстарша дочка в сім’ї, на той час вже стала на поріг повноліття і взялася торувати власну дорогу в житті.
Високі мрії та їх розрив з дійсністю здатні спантеличити будь-кого. Ось і героїню цієї розповіді підстерегло розчарування. Зійшлася з одним хлопцем, народила дитину, однак подружнього життя не склалося. Спробувала знайти щастя вдруге – той же результат. Так Софійка опинилася з двома малюками на руках, без засобів для існування, без підтримки рідні. Як не розгубитися в такій ситуації?
Світ не без добрих людей
…Ми нерідко чуємо пафосний вислів: «Про кожного з нас піклується Вітчизна, школа, трудовий колектив»… Припускаю, що через складнощі життя не кожен може з цим погодитися. І все ж, нехай ці слова від частоти вживання і втратили свій первозданний блиск, суть їх залишається незмінною. І ось тому підкріплення.
Молода мати з двома дітьми потрапила в поле зору Роздільнянського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді.
– Наші працівники, – розповіла мені директор центру Ірина Шолар, – оточили Софію та її дітей увагою, надали необхідну допомогу, без якої молодій мамі було б, звичайно, дуже сутужно. Ми поклопотали про працевлаштування Софії в одному з приміських господарстві та її проживання в гуртожитку, прилаштували діток у притулок «Теплий дім». Тільки-но перевели подих, як нас чекала нова проблема. З’ясувалося, що в Софії немає і ніколи не було свідоцтва про народження, а без нього годі й думати про отримання паспорта. Досі не можу забути, з яким непідробним хвилюванням вона взяла до рук цю основну посвідку людини. Далі допомогли їй, як матері-одиначці, оформити соціальні виплати.
– Ви, справді, досить відчутно допомогли Софії. Але, певно, крім всього зробленого в матеріальному плані, була й психологічна підтримка.
– Безумовно. Ми переконували її, що з будь-якої ситуації є вихід. Не слід бути лише пасивною. Що б не сталося у житті, не можна втрачати надії. Світ не без добрих людей. Вони все зрозуміють і допоможуть, однак треба й самій прагнути до подолання труднощів. Наші бесіди, можливо, й не претендували на вичерпну глибину, але я певна, що вони додали Софії відповідальності, спонукали ще раз подумати про своє місце в житті.
– Цікаво, як склалася подальша доля Софії?
– Згодом Софія взяла до себе в гуртожиток й маму, повернула з притулку дітей. Життя стало налагоджуватися. Виконавши свою місію, ми зайнялися допомогою іншим особам. Але, як з’ясувалося далі, дві жінки на одній життєвій площі не помирилися між собою.
Ніхто так не дошкулить, як рідна людина
Народний фольклор містить немало історій про недружні стосунки між свекрухою і невісткою, однак, як це не боляче, є підстави говорити про такі факти й між матір’ю і дочкою. На щастя, вони не домінують у відносинах, але здатні отруїти життя обом. Так сталося й у взаєминах матері і Софії. Перша вимагала особливого ставлення, а друга – материнського тепла. А закінчилося все сваркою та рукоприкладством.
Ця справа розбиралася в суді, який виніс такий вердикт: позбавити дочку волі на один рік.
Ніхто не очікував-не гадав, що таке станеться. За білою хмарою надійшла чорна. «А як же діти? – запитає уважний читач. – Їх що, забрала до себе бабуся?». Ні, вони отримали статус сиріт і відомості про них було заведено до відповідної бази даних.
Далі сталося так, що одні заможні люди, котрі давно хотіли всиновити сиріток, переглядаючи згадану базу даних, побачили в ній двох Софіїних дітей. І свій вибір вони зупинили саме на них… Оце так поворот: мати – в колонії, бабуся – хтозна де, а діти – в чужій сім’ї…
Така історія могла б стати сюжетом для не менш захоплюючого серіалу, ніж «Багаті теж плачуть». Подібні віражі долі важко придумати самому, на це здатне лише саме життя – неперевершений творець карколомних колізій.
Давнє прислів’я «Кожна людина – коваль свого щастя» лишається актуальним
Через рік Софія вийшла з колонії. Біда не зламала її. Вона вже знала, що з будь-якої ситуації є вихід.
– Наче в нагороду за всі страждання, – розповіла Ірина Шолар, – до Софії прийшло велике щастя. Вона вийшла заміж, повернула своїх діток з прийомної сім’ї, народила ще чотирьох спадкоємців.
Слухаючи її розповідь, мимоволі думалося: є чимало людей, які невдоволені собою, своїм життям, звинувачуючи в тому всіх і вся. Але самі нічого не роблять, щоб досягти змін на краще. Давнє прислів’я «Кожна людина – коваль свого щастя» лишається актуальним на всі часи. Хоч допомога зовні завжди вітається.
У районному центрі соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді ми поцікавилися, скільки таких як Софія чи подібних осіб перебувають у ньому на обліку? Ірина Шолар відповіла:
– Близько 400 сімей, – відповіла Ірина Глібівна. – Їх склад постійно варіюється: одні виходять з-під нашої опіки, інші, навпаки, гостро потребують її. Основний блок питань, розв’язанням яких доводиться займатися, стосуються оформлення документів, працевлаштування, соціальних виплат, боротьби з алкоголізмом та насильством у сім’ї.
Основна робота падає на плечі невеличкого колективу центру, де головні ролі, крім директора, відіграють заступник директора Ірина Раду та психолог Інна Присяжнюк. Фахівці із соціальної роботи центру працюють у селах Кучурган, Понятівка, Єгорівка, Кам’янка та селищі Лиманське, що дає їх жителям можливість отримувати соціальну допомогу за місцем проживання.
Я дивився на цих чуйних і чулих жінок і думав, які у них прекрасні серця. Скільки людських бід проходить через них, скільки болей ятрять! При цьому вони не втрачають й крихти вболівання за людські долі. Бо нема у нашому житті справи благороднішої і величнішої, ніж служіння людям.
Валентин ЩЕГЛЕНКО.
Фото з Інтернету
