переживають родини зниклих безвісти та військовополонених
Редакція газети «Вперед» продовжує публікувати розповіді родин зниклих безвісти та військовополонених, які вражають до глибини душі, адже сповнені надією на зустріч з рідними та просякнуті болем за своїх дорогих людей.
Крістіна МІХОВА, дочка морського піхотинця, військовополоненого Євгена ГОЛТВИ:
Мій батько, військовослужбовець 36-ї бригади морської піхоти, майор, на початку війни знаходився в Маріуполі. У полон потрапив 12 квітня 2022 року.
Знаю, що він останнім виходив із Маріупольського металургійного комбінату імені Ілліча. Тоді він чудом вижив і потрапив у полон. Напередодні зателефонував і сказав, що все у нього добре, що він нас любить, і попросив берегти себе. На той час він вже знав, що вони збираються виходити із заводу.
Потім зв’язок із ним перервався. Ми думали, що він з хлопцями перейшов до «Азовсталі». Певний час ми чекали, а потім почали телефонувати у всі можливі інстанції, але ніхто нічого не знав. Згодом мені вдалося знайти номер командування морської піхоти України, де сказали, що він дійсно знаходиться в полоні. Потім у грудні ми побачили його по відео, тоді він перебував в оленівці. Їх знімали у їдальні під час приїзду туди омбудсмена, який спілкувався з військовополоненими. Навіть отримали від батька відеозвернення, яке їм дозволили записати. Ми, звісно, були шоковані його зовнішнім виглядом. Дуже велика різниця. Якби я побачила його зараз, то не впевнена, чи одразу впізнала б. Знаю, що він на той момент хворів, йому надавали медичну допомогу, на той час була можливість лікуватися. Зараз не знаю, як він.
Лише відомо, що знаходиться у володимирській області, ковровський район сел. пакіне, у виправній колонії № 7. Ми туди писали листи. Ті, хто був обмінений, підтвердили, що він там знаходиться. Батько теж нам написав листа, якого отримали в 2022 році. Зараз, начебто, знову відправив листа, але ми ще не отримали його. Нещодавно ми спілкувались з чоловіком з останнього обміну, він сидів з батьком в одній камері. Він пообіцяв нам зателефонувати, сказав, що є для нас звістка. З нетерпінням чекаємо від нього дзвінка. Але поки що не телефонує, можливо проходить реабілітацію.
У мого батька є мама, їй 80 років, вона його дуже чекає. Можна сказати, що вона перестала жити з того моменту, кожен день чекає на листа від сина, дивиться кожні новини, переглядає кожні списки на обмін. Для неї все це дуже важко.
16 жовтня батькові виповнилося 59 років. Вже два з половиною роки ми живемо без нього. Сподіваємось, що невдовзі побачимось з ним.
Я уявляю як їм, нашим хлопцям, там важко, адже вони там нічого не знають, бо повністю відрізані від зовнішнього світу, не мають ніякої інформації, вони залишились у тому 2022 році. Ми тут хоч якось відволікаємось, але все одно не було жодного дня, щоб ми не згадували його, завжди думаємо і переживаємо за нього.
Недавно в мене народилася ще одна дитина. Батько знає, що в мене є хлопчик 10 років, а другою дитиною я завагітніла, коли тато вже був у полоні. Мидитину назвали на його честь Євгеном. Сподіваюсь, що він невдовзі приїде і побачить свого другого онука. Мені важко уявити, як все це відбуватиметься, всі ці емоції.
Батько все життя присвятив військовій службі. Одразу після школи він вступив до танкового училища, потім служив у танкових військах. У 36 років пішов на пенсію, але потім знову повернувся в армію, бо це його справа, він без цього не може. Спочатку служив у танкових військах, потім перейшов у морську піхоту, де й застала його війна. Спочатку проходив службу в Миколаєві, декілька разів був у Маріуполі. Нам ніколи нічого розповідав, лише говорив, що у нього відрядження. Та коли повертався звідти, я бачила, як він змінювався. Останній раз, коли він туди поїхав, вже, мабуть, відчував, що невідомо, коли звідти повернеться. Навіть не так, як зазвичай, з усіма прощався. І це ж саме відчувала і його мама, коли дивилася йому вслід. Але про це вона мені розповіла лише нещодавно, а до цього часу мовчала. Ми всі сподіваємось, що невдовзі з ним зустрінемось, ми всі живемо цією надією…
Лариса ЗАБЛУДНЯК
