Днями на сторінках нашої газети кучурганська громада і не тільки вітали подружжя Ніни Фомівни та Василя Сергійовича Шитрів, яке відсвяткувало діамантове весілля. Такий поважний ювілей – велика рідкість. Тому ми вирішили відвідати цю родину та поцікавитися секретами щасливого подружнього життя Шитрів.
«Далекий 1956 рік. Я на 4-му курсі Балтського педагогічного училища… Відкриваються двері аудиторії, заходить красень – чорночубий, кароокий, стрункий, у військовій формі… Наші очі зустрілися, він сів біля мене. І з того моменту, і до сьогоднішнього дня ми не розлучалися», – розпочала розповідь вчителька з 60-річним досвідом Ніна Фомівна. І з таким захопленням вона згадувала минуле, що одразу стало зрозуміло: немолода, але не за роками гарна, вчителька пам’ятає кожну мить, неначе і не було цих довгих 60 років. 60 років кохання, 60 щасливих років, пронизаних випробуваннями долі, пережити які і не зламатися під силу не кожному…
Кремезний та змужнілий Василь повернувся до Балтського педучилища після служби в армії (туди його забрали з 4-го курсу). Тут він зустрів свою долю, і вже наступного року молоді студенти закінчили училище та отримали направлення у Пархоменську 8-річну школу, що в Іванівському районі. Саме там 17 липня далекого 1957-го вони стали законними чоловіком та дружиною, підписами засвідчивши своє справжнє щире кохання.
Молодий вчитель викладав у старшокласників, а юна ще Ніна Фомівна отримала першачків. Донині вчительці згадується перший урок. Пам’ятає, з яким трепетом заходила до класу, де бешкетувала галаслива дітвора. Коли побачили вчительку, діти завмерли та неначе закам’яніли. Через хвилювання навіть не пам’ятала, про що тоді розповідала, але дзвінок продзвенів… А діти не йдуть на перерву, їм хочеться ще послухати. Це і стало своєрідним свідченням того, що професія обрана правильно.
Так розпочався трудовий шлях молодого подружжя, яке прекрасно доповнювало один одного як у повсякденному сімейному житті, так і у роботі. Василь Сергійович – з родини музикантів. Він гарно грав на балалайці (на той час це був достатньо престижний інструмент!). Ніна Фомівна була ще й швачкою, вона шила діткам різноманітні костюми, гарні сукні тощо. Тому всі шкільні свята, концерти, які організовувало 
подружжя Шитрів, завжди проходили на високому рівні.
Життя було насиченим, активним. На роботу та з роботи йшли із задоволенням, тримаючись за руки. Кожен отримував по 52 карбованці. На цю зарплату (смішну для нашого часу) багато чого собі могли дозволити. Але на досягнутому не зупинялись. В якийсь момент зрозуміли, що знань, отриманих у педучилищі, недостатньо. Вступили на відділення української мови філологічного факультету Одеського університету імені І.І. Мечникова. Разом вступили, разом і закінчили у 1970-му році.
На третьому курсі отримали нове звання – батька та матері. Вже із сином Сергійком на руках переїхали жити до Роздільнянського району, вчителювати пішли до Очеретівської восьмирічки.
Згодом, у 73-му році доля подарувала ще одного сина – Віктора. У сімейних турботах швидко минав час. Сергій пішов в армію. Це був переломний момент для родини Шитрів. Сина забрали до Афганістану. Два роки і два місяці тривало перше страшне випробування для люблячих батьків: незлічені недоспані ночі, сльози і хвилювання… З Кучургану тоді до Афганістану потрапили 12 хлопців. Дякувати Богу, всі вони повернутися живі… та не всі здорові.
Сергій отримав поранення правої ноги. По поверненню він попередив батьків, що жити йому не довго, його життя було розраховане на 30 років. Тоді батьки сподівалися на краще, додавши 30 років до 20-ти, які він вже мав… Та не стало сина на 28-му році, у самому розпалі життя, у розпалі молодості.
Обрубані крила… Але життя навколо вирує. Як могли, підтримували батько з матір’ю одне одного, стримували біль, що міцно стискав груди. Тим часом підростав Віктор. З головою поринули у роботу, у виховання сина, який з дитинства мав ваду зі здоров’ям.
…31 липня мине рік, як немає Віктора. І немає слів, щоб описати той страшенний біль, що панує в батьківському серці, той нестерпний відчай, що огорнув душу матері.
Як зізнається Ніна Фомівна, життя давало їм все по-максимуму. Якщо навчання – то тільки на «відмінно». Якщо кохання – то щире, відверте, справжнє. У роботі – все максимально, про це свідчать високі нагороди: Василь Сергійович свого часу був нагороджений настільною медаллю за відмінну роботу комсомольського пропагандиста, Ніна Фомівна – почесним орденом «Знак пошани». Сімейне гніздечко облаштували велике, комфортне, затишне. Автомобіль придбали новенький. Та по-максимуму довелося і страждати. Бо немає більшого горя, ніж ховати власну дитину… Дітей… Важко навіть у страшному сні уявити, що відчувають батьки, у дворі яких лежать два пам’ятники, а з цих гранітних плит на них дивляться очі рідних синів.
«Інколи мені здається, що ми, як два колоски на скошеному полі», – говорить жінка, задумливо вдивляючись у нікуди. Але швидко зб ирається із силами, заганяє свій біль туди, де він таїться вже багато років, і продовжує розмову.
Осиротілою свою старість подружжя не вважає. Вони постійно відчувають увагу та підтримку колишніх учнів, які часто відвідують вчителів, своїх наставників по життю. У Кучургані проживає вже три покоління їхніх учнів. Радує, що переважна більшість із них – успішні люди, які стали гідними громадянами своєї країни. Вчителі відверто пишаються своїми випускниками, адже вони – єдина розрада та втіха сьогодні.
Є чому молоді повчитися у цієї сімейної пари, яка має чимало порад. Ними теж поділилися люди з багатим досвідом за плечима: своє кохання не треба розпорошувати, почуттями слід насолоджуватися, розподіляти їх на все життя, щоб вистачило до глибокої старості, тільки тоді воно переростає у турботу та повагу одне до одного; всього слід досягати поступово, тільки власними силами, бо не буває так, щоб все і одразу; треба жити сьогодні, жити перспективами, а для минулого – знаходити іноді час згадати його. Але у будь-якому випадку не розчулюватися, не втрачати себе.
І ще одну життєву мудрість ми вивели самі після спілкування з цією знаною в районі красивою гармонійною парою: незважаючи на всі темні сторони життя, треба намагатися стати світлом для інших і тоді цей несправедливий світ стане яскравішим.
Юлія ГАНГАН.
Життєва мудрість подружжя Шитрів
