Дев’ять місяців Сергій повертався додому…
24 лютого 2022 року українці прокинулися в іншому світі, де вже не було мирного ранку, доброго дня і тихого вечора, дехто взагалі відчув на собі усі жахи війни. Відтоді розпочалася страшна сторінка історії нашої держави. Не стало спокою в родинах, бо чоловіки йшли захищати свої родини, свою Батьківщину від клятого ворога, який підступно напав на Україну.
Війна завжди асоціюється з чимось жахливим, з болем, зі смертю… З початку повномасштабного вторгнення рашистів на нашу рідну землю багато українців загинуло через клятого ворога, серед них і цивільне населення, і наші мужні захисники, які одразу почали давати відсіч тим недолугим воякам, які вирішили, що швидко поставлять українців на коліна, «возьмут Киев за три дня»… Та не так сталося, як гадалося, захлинулися їхні солдати своєю ж кров’ю і поїхали на болота у чорних поліетиленових мішках…
На жаль, на полі бою гинуть і наші відважні воїни, наші земляки. Наприкінці 2022 року Роздільнянська громада прощалася зі своїм земляком-Героєм сержантом Сергієм Главчевим, якого багато роздільнянців знали як гарного масажиста і користувалися його послугами. У 2014 року він брав участь у боях під Дебальцевим, де у званні сержанта командував взводом.
Після повномасштабного вторгнення Сергій знову став на захист України від російських окупантів і боронив рідну землю до останнього подиху. Загинув під час авіаудару по казармі у м. Миколаїв 18 березня 2022 року.
До останнього рідні та близькі сподівалися, що йому вдалося вижити. На жаль, сподівання не справдились. За результатами безлічі експертиз було підтверджено загибель військовослужбовця. Жорстока війна з російським окупантом забрала життя нашого земляка-Героя, у якого залишилась дружина і четверо дітей, з них двоє синів теж стали на захист держави та боронять рідну землю від російської навали.
У межах проєкту “Пам’яті Героїв Роздільнянщини”, започаткованого редакцією газети “Вперед”, у приміщенні медіацентру Роздільнянської публічної бібліотеки відбулася зустріч із родиною Сергія Главчева. Його молода дружина Людмила зі сльозами на очах розповіла про своє життя до і після смерті чоловіка.
Ми познайомилися з Сергієм у 2015 році. Моя сестра сказала, що в Роздільній є хороший масажист, і запропонувала й мені сходити до нього на масаж. Після того ми довго не бачилися і не спілкувалися з Сергієм. А у 2017 році у мене почалися проблеми зі здоров’ям. Я здала купу аналізів, але лікарі не змогли виявити причину мого поганого стану. І знову сестра запропонувала звернутися до Сергія. “Якщо через пару сеансів почуватимешся краще, то може й здоров’я відновиться”, зазначила вона. І, дійсно, після другого сеансу я відчула покращення в своєму організмі. А після десятого масажу запитала у Сергія, чи потрібно мені продовжувати цю справу. Він відповів: так, ще є необхідність у масажі. І тоді ж запросив мене на каву”.
Після цього Сергій і Людмила почали зустрічатися, спілкуватися, а два місяці поспіль вирішили жити разом. Обидва свого часу вже були одружені і мали дітей від першого шлюбу: Сергій двох синів і дочку, а Людмила дочку.
У 2018 році в родині Главчевих народився маленький Михайлик точна копія батька. І мама, і батько не могли натішитися малюком.
Але звичайне життя звичайної української родини перекреслила клята війна. Від початку повномасштабного вторгнення русні на територію України Сергій говорив дружині, що можливо піде на фронт. Його старшого сина Олексія
16 лютого відправили воювати на Донбас, тож батько теж не міг всидіти вдома.
Людмила згадує той страшний для України та для українців день, ніби проживаючи його ще раз: “Ще до 24 лютого ми розуміли, що буде щось недобре, але до останнього сподівалися, що це лише наші страхи, сподівалися на краще, що нічого страшного не станеться. Сергій на 24 лютого взяв відгул, аби побути з родиною. На той час він працював на залізниці. Ввечері 23 лютого ми повечеряли, лягли спати. На ранок у моїй робочій групі в соцмережі написали, щоб ми всі зібралися по тривозі. Я працюю поблизу кордону з Придністров’ям. Того ж ранку ми почули вистріли, вибухи. Сергій сказав, що збирається йти воювати. Я почала благати його залишитися, сказала, що він мені дуже потрібен, бо не розуміла, як далі бути. Того ранку він залишився з дітьми вдома, а я пішла на роботу. Десь в обід зателефонував і сказав, що йому подзвонили і сказали прибути до місця призначення. І знову я почала просити його, аби він нікуди не їхав, дочекався мене, щоб ми могли спокійно разом обговорити цю ситуацію. Але він всетаки поїхав…”.
Ввечері 24 лютого Сергій повернувся додому. Разом з Людмилою вони пішли до банкомату, аби зняти її зарплату, але грошей на всіх бажаючих не вистачило. Повернулися додому, повечеряли і лягли спати. Причому всі у спортивних костюмах. Найнеобхідніші речі були зібрані у сумки.
25 лютого Людмила о 7-й ранку вже була на роботі, а Сергій залишився з дітьми вдома. Ближче до обіду він прийшов до дружини і сказав, що їде на війну. І знову були вмовляння і прохання залишитись, але він сказав Людмилі: “Я не можу залишитись, потрібно їхати…”. І вийшов на вулицю, а вона побігла роздягнена за ним. Хотіла повернутися, вдягти куртку і провести його, а він відповів: “Не треба, так буде важче прощатися…”. Крізь сльози Людмила сказала, що саме 25 лютого вона бачила Сергія востаннє…
А потім потекли довгі дні і ночі розлуки, сподівання, надії та душевного болю, який краяв серце на шматки. З нетерпінням молода дружина чекала на дзвінки від чоловіка. А він, в силу свого характеру, завжди казав, що у нього все добре, все нормально, заспокоюючи кохану.
25 лютого ввечері Сергій зателефонував мені і сказав, що йому вже видали форму. Я не знала, в які війська він потрапив, бо таку інформацію по телефону не розголошують. Під час розмови ми шифрувалися. Інтуїтивно відчуваючи, що у нас тут можуть бути морські піхотинці, я питала у нього: земля вода, він казав, так, згадує Людмила.
28 лютого військову частину в с. Дачне обстріляли. В той час Сергій знаходився там, але Бог уберіг тоді його від смерті. Потім його перевели в інше місце, куди саме дружина не знала. Заради безпеки він видалив у себе на телефоні всі чати з соцмереж. Згодом Людмила дізналася, що він перебуває десь під Одесою і вважала, що це не так страшно. Але, склавши два плюс два, вона вирішила, що морпіхи можуть бути чи під Маріуполем, чи на Херсонському напрямку, про що й сказала Сергію під час чергового сеансу зв’язку з ним. Сергій зізнався, що знаходиться під Миколаєвим.
Були моменти, коли мені ставало особливо тяжко на душі, коли я телефонувала йому і плакала. Тоді Сергій сказав мені, щоб я звільнялася з роботи і їхала з дітьми до батьків. Йому так буде спокійніше, і я матиму змогу більше часу проводити з дітьми. Але я не могла звільнитися, бо у нас всі мали ходити на роботу, навіть, вільно наймані, розповідає Людмила.
Видно, що жінці тяжко даються ці спогади, але ж все це потрібно занотувати, аби прийдешні покоління знали, якою ціною далася нам Перемога над рашистами. І це обов’язково станеться, треба лише вірити в Збройні Сили України і підтримувати їх щодня, щогодини.
Потім сталося так, що Сергій рідше став виходити на зв’язок. Бувало по двітри доби не телефонував. У такі дні Людмила перечитувала усі псалми, які існують, усі молитви, зверталась до Бога, аби уберіг її коханого від смерті. А коли виходив на зв’язок, то було лише пару слів: “Все нормально. Я живий”. І знову доводилось жінці із завмиранням серця чекати на черговий дзвінок від чоловіка.
14 березня пізно ввечері він сам зателефонував і розмовляв зі мною якимось розгубленим голосом. “Сергію, ти зі мною?” запитала я у нього. Відповів: “Так, я з тобою”, а потім як закричить у трубку: “Сем, ми його знайшли…”. Сказав мені, що пізніше зателефонує, і відключився. Сем це товариш мого брата. З Сергієм вони познайомилися після 24 лютого і вже потім з’ясувалося, що ми знайомі між собою. До війни Сем (його теж звуть Сергій) був у Польщі на заробітках, але покинув там все, приїхав в Україну і пішов захищати її від ворога. У зоні бойових дій вони зустрілися з Сергієм і воювали пліч-о-пліч. На жаль, Сем загинув разом з Сергієм, але його тіло досі не знайшли, поринає у спогади Людмила.
Саме 14 березня там, де служив Сергій, проходив страшний бій, з якого половина хлопців не вийшли живими. Ті, хто залишився в живих, трьома групами пробивалися до своїх позицій. Одна з груп, до складу якої входив і Сергій, прибула до Дачного 14 березня ввечері, друга 15го вранці, а третя 17 березня. Їх всіх зібрали і відправили в казарми до Миколаєва.
У цей час я, чесно кажучи, зітхнула з полегшенням. Можливо, і не треба було, але мені здавалося, ну що може страшного трапитися, адже казарма знаходиться у великому місті. 17 березня ввечері Сергій зателефонував і ми довго спілкувалися. Говорили на різні теми. Він сказав мені, що ми з Мишком це йому нагорода по життю, що це дарунок долі, що він не сподівався, що у нього в такому віці буде молода дружина і такий маленький син. Я запропонувала йому, якщо його пропозиція обвінчатися ще в силі, зробити це щойно він повернеться після Перемоги. Ми спілкувалися з ним десь до пів на одинадцяту вечора. Потім він сказав, що йому треба йти відпочивати, а завтра він зателефонує сам…”, зі сльозами на очах розповідає наша співрозмовниця.
Але наступного дня Сергій не зателефонував… 18 березня 2022 року трьома ракетами «Калібр» росія завдала ракетного удару по казармах 79-ї окремої десантно-штурмової бригади у Миколаєві. У казармах на момент удару було близько 200 військових. Цього дня Людмилу відпустили з роботи, діти в цей час були у її батьків. Коли вона їхала додому, їй зателефонувала сестра і запитала, чи спілкувалася вона з Сергієм. Людмила була впевнена, що на момент обстрілу казарми її чоловіка там не було. І всі ці дні чекала на його дзвінок. 20 березня їхній син святкував день народження. Батько не привітав сина. Тоді Людмила зателефонувала його брату і попросили номер його товариша, з яким він проходив службу. Намагалася зв’язатися з Семом, але у відповідь чула лише гудки. 21 березня брат вже по своїх каналах отримав повідомлення про кількість загиблих і впізнаних тіл військовослужбовців, які перебували у казармі.
– Весь цей час мене не покидало відчуття, що Сергій живий. Я була впевнена, що він не виходить на зв’язок, бо не має такої можливості, бо зайнятий на розбиранні завалів… Тобто, заспокоювала себе, як могла. Ми б вже й поїхали в Миколаїв, але нам сказали, що туди не можна потрапити, бо розведені мости. 21 березня я почала обдзвонювати всі лікарні у Миколаєві, аби хоч щось дізнатися про Сергія. Але мені казали, що таку інформацію в період воєнного стану по телефону вони не надають, хоча я дуже благала їх. Було сказано, що я маю особисто приїхати туди. Тоді батько підключив свої зв’язки, вийшов на військових, волонтерів. Дівчина-військовослужбовиця під час телефонної розмови підтвердила, що дійсно мости розведені і що буде завтра, ніхто не знає, але їхати все ж таки треба, бо час працює не на нашу користь, – розповідає Людмила.
24 березня ввечері вона разом батьком і братом виїхали в бік Одеси, де переночували, а вранці вирушили на Миколаїв. Людмила їхала з впевненістю, що знайде Сергія в госпіталі, обдумувала, як буде везти його додому, де знайде авто, аби транспортувати пораненого у лежачому положенні…
– Коли ми приїхали в Миколаїв, батько запропонував одразу проїхатися по моргах, аби виключити страшне, а потім – по лікарнях. Зайшовши до моргу, одразу прийшло на думку: ну зовсім не так, як у кіно… Це був великий, з двоповерховий будинок, ангар, де просто на землі лежали наші хлопці. Батько з братом не пустили в перший день мене далі порогу моргу, щоб я не бачила того всього жаху. Вони пройшли по всьому ангару, але Сергія не знайшли. Потім ми поїхали по лікарнях, куди доставляли поранених. Щоразу заходячи до чергової лікарні, думала, що ось тут я знайду свого Сергія… У кожному лікувальному закладі показувала свій паспорт, доводячи, що я дружина Сергія. Таким чином об’їздили всі лікарні, і всюди нам відповідали: такого тут немає… Після відвідування крайньої лікарні я зателефонувала волонтеру і запитала, що робити далі, адже ні в морзі, ні в лікарнях я не знайшла свого чоловіка, але бачила тіла в чорних мішках… Він відповів, що, на жаль, там може бути мій чоловік, а мені доведеться чекати на експертизу ДНК, щоб мати можливість забрати його додому і поховати, – зі сльозами на очах говорить дружина Сергія.
Потім Людмила з батьком і братом повернулися додому. Тієї ж ночі їй наснився сон, що Сергій ходить по приміщенню з великими панорамними вікнами і всюди вмикає світло, а дружина ходить за ним і питає, навіщо він це робить. А він відповів їй, що йому темно. Людмила від цього жаху прокинулася вночі і почала плакати, до неї в кімнату зайшла мама і запитала, що сталося. І тоді молода жінка сказала, що у неї зникло відчуття, що Сергій живий, яке весь цей час підтримувало у Людмилі надію на добрі новини.
З такими тяжкими думками жінка вирішила 30 березня поїхати ще раз до Миколаєва. Поговорила про це з Олексієм, сином Сергія, він сказав, що їхати туди небезпечно, бо там стріляють. Але Людмилу це не зупинило. Вона мала намір сама обійти морг, аби знайти тіло Сергія.
– Коли йшла по цьому ангару, обережно переступала через тіла, боячись на когось наступити, адже це чийсь син чи чоловік… Тяжко було на все це дивитися, бо у багатьох загиблих не було деяких частин тіла. З одного боку дуже боялась пропустити тіло Сергія, бо раптом хтось упізнає у ньому свого рідного і забере для поховання, а з іншого, якщо я знайду тіло свого коханого, то це вже буде крапка… Були сумніви стосовно двох тіл, я навіть зуби роздивлялася, але у одного було татуювання, а в іншого не було обручки. А Сергій свою обручку ніколи не знімав, лише тоді, коли робив масаж пацієнту, – згадує ці жахливі години свого життя Людмила.
Невдовзі вона отримала інформацію, що у військовій частині під час переклички називають прізвище чоловіка. Разом з батьком вони 1 квітня їдуть у ту частину, але їх не пускають на територію, ніякої інформації не дають, керівництво не виходить на спілкування, відправляють лише посильного з листочком, аби рідні Сергія записали свої номери телефонів, і їм потім зателефонують. Згодом через якогось знайомого військовослужбовця всіма правдами та неправдами вдалося дізнатися, що в тій частині Сергія не було, що він начебто перебував в іншому місті. Людмила з батьком поїхали туди, від них прийняли запит і надали на огляд пакет з речами загиблих: паспорти, військові квитки, ключі, телефони. Там же Людмила знайшла вчетверо складений дитячий малюнок. Якась дитина вже ніколи не побачить свого батька, не обійме його… У тому мішку речей Сергія вона так і не знайшла.
– Після всіх цих митарств і безнадійності ми отримали інформацію, що все ж таки вранці з миколаївських казарм був виїзд військовослужбовців перед вибухом. На той час я вже звозила сину в Одесу, де ми здали кров на експертизу ДНК, а потім і старший брат чоловіка здав свою кров. Але результати ми чекали дуже довго. А після інформації про можливий від’їзд з тих казарм, я ніби почала жити, у мене з’явилася надія, що я зможу знайти Сергія серед зниклих безвісти, серед полонених. Я почала телефонувати у всі інстанції з пошуку зниклих безвісти, навіть написала листа Папі Римському. Але все, чого я тоді добилася, його внесли до списку полонених, але далі діло не пішло, – розповідає дружина Сергія.
У вересні Людмила з сестрою поїхали у Київ у координаційний штаб, куди з’їхалися багато дружин і матерів, які опинилися у такій же ситуації, як і Людмила. На ту зустріч прийшли і представники СБУ та Генеральної прокуратури України, депутат Котенко. Жінки говорили про те, що на всі їхні звернення вони отримували лише якісь відписки від чиновників, а дізнатися про долю своїх рідних так і не можуть.
– Коли ми з сестрою сіли ввечері в поїзд, аби їхати додому, я сказала сестрі, що розумію, що щось буде недобре, але боюсь отримати результат, бо не уявляю, як житиму далі без Сергія, – каже жінка.
А потім стало відомо, що десь загубився зразок ДНК маленького Михайлика. Довелося знову їхати з дитиною до Одеси, аби здати кров. Людмила телефонувала у всі експертні служби, аби знайти зразок і таки знайшла аж у Вінницькій області. Там жінка вийшла на заступника бюро судово–медичної експертизи і домовилась, щоб їй зателефонували щойно будуть готові результати. Сама вона боялася подзвонити, боялася почути страшну новин. Та все ж 18 жовтня набрала номер телефону і почула невідворотне – збіг склав 99,9 %…
– На той момент я нічого не відчувала, я просто кричала… Коли трошки заспокоїлась, почала обдзвонювати інші бюро, вийшла навіть на Львів, там теж збіг склав 99,9 %. Я все одно вирішила зробити незалежну експертизу. Зразки у нас відібрали в Миколаєві, я завезла їх в Одеський науково-дослідний інститут судових експертиз, щоб зробили декілька експертиз у різних місцях, бо говорили, що іноді експертизу робили так, аби швидше забрали тіло. Хочу віддати належне Руслану Григоровичу Кривді, який тоді зголосився мені допомогти. Він зробив все на належному рівні, – згадує дружина загиблого.
Найтяжче дружині було 27 грудня збирати речі чоловіка в труну. Ніколи не думала Людмила, що їй доведеться це робити.
– Я шукала його 9 місяців, я сподівалася, що все ж таки знайду його живим… У снах він приходив додому і ми накривали столи. Це зараз я зрозуміла, що він хотів, аби ми поминали його за столом. А тоді я думала, що він десь у полоні голодний… Іншого разу він наснився з голим торсом, і знов я подумала, що йому в полоні холодно, – розповідає зі сльозами на очах Людмила.
Іще жінка згадала, що коли вона з батьком поїхали забирати Сергія з миколаївського моргу, загубилися документи на загиблого. Поки їх шукали, вони вийшли у двір і пішли подивитись, що було за окремими воротами. Від побаченого жахнулися: там просто неба лежали тіла у пакетах, деякі з них були розірвані, а звідти виглядали людські рештки … Біля одного з мішків Людмила зупинилася і подумала, що мабуть саме у ньому вона знайде свого Сергія. Згодом їх звідти прогнали, але Людмила настояла, аби відкрили той пакет, і не помилилася…
– Дев’ять місяців Сергій повертався додому… Було відчуття, що це нібито якась помилка, що таке не могло з ним статися. Я вранці прокидаюсь, дивлюсь на його портрет, у мене немає відчуття, що його немає серед живих. Я досі відчуваю його запах, я не можу повірити, що він не зі мною… Дехто радить мені виходити заміж, вони не розуміють, що такого, як Сергій, немає і вже не буде, – підсумовує свою сумну розповідь Людмила.
На зустрічі також були присутні батько Людмили – Олександр та маленький Михайлик, який зачарував своєю безпосередністю. Він сказав, що батько, йдучи на війну, попросив його слідкувати за матусею. Дитячий розум ще не може сприймати гірку втрату, у нього все це попереду, а зараз він щасливий, бо у нього є мама, сестричка, дідусь та бабуся.
Говорячи про зятя, батько Людмили сказав: «З деяких пір я став ненавидіти слово був. Сергій завжди з нами. Як тільки він прийшов у нашу родину, став називати мене батьком, а для тещі Сергій був справжнім сином, і коли вона дивиться на зірки, то точно знає, що одна з них – це Сергій, і він все бачить з неба…». Також пан Олександр зазначив, що той жах, який довелося їм пережити, ще довго ятритиме їхні серця і душі. Сергій гідно виховав і своїх синів, які теж стали на захист України. Один з них, Максим, після поранення та десятка операцій, проходить реабілітацію, а Олексій – воює. «Ми щодня молимося за нього та за всіх наших захисників. У гідної людини – гідні діти. Ми втратили справжнього патріота. Сергія посмертно було нагороджено почесною відзнакою, але, вважаю, що це нагорода усіх наших хлопців, які воюють за нашу рідну країну», – підсумував пан Олександр.
Волонтерка, подруга Сергія Олена Блажиєва приєдналася до розповіді про загиблого: «Весь час, що я слухала Людмилу та її батька, мене переслідувало одне слово – біль, і це, дійсно, болить. І біль має бути всенародним, ми маємо об’єднатися навколо нього.
Доля поєднала мене з Сергієм на хвилі патріотичного руху, разом з Володимиром Василенком у 2015 році. Сергій – це Людина з великої літери, він ніколи не бив себе в груди «Я – АТОшник!», був мовчазним. На всі патріотичні заходи завжди приходив з квітами.
Коли до мене прийшла біда, ми з Сергієм ще більше зблизилися. Він приїздив до мене додому, щоб зробити масаж моєму чоловікові. Отоді вже наговорилися, вірніше говорила я, а він більше мовчав. Я йому сказала, що сама б пішла на війну, а він відповів, що я не уявляю, яка це страшна і важка чоловіча робота. Він був сильним, надійним чоловіком. А як пишався своїми синами, дочкою, молодою дружиною Людмилою!
Коли моя старша дочка зателефонувала і сказала, що Сергія немає, це був справжній біль для мене. Після його загибелі я познайомилася з Людмилою, її батьками, з маленьким Михайликом. Сергій дуже пишався молодшим сином, бо не всім дано в такому віці мати малу дитину. Ми часто з Сергієм дивилися фото зі старшими синами, з Михайликом. У них з Людмилою був шлюб від слова «любити», а зараз все це втрачене – і щастя, і кохання. Це була патріотична родина, та й батьки Людмили – це гордість України, бо виховали сина, який наразі захищає Україну від ворога, і двох доньок – патріоток нашої країни. Мені болить моя Україна. Вважаю, що біль цей має бути всенародним, ми маємо розділити біль смерті наших Героїв з їх рідними».
Володимир Василенко, який очолює ГО «Громада Роздільнянщини», теж добре знав Сергія Главчева і також долучився до розмови про загиблого Героя, зазначивши: «Їх імена носитимуть вулиці, провулки, площі, проспекти, сквери, парки, навчальні заклади. І це буде справедливо. Слава Україні! Слава Збройним Силам України! Слава нації, яка народжує таких Героїв! Вічна пам’ять і вічна слава тим, хто віддав своє життя за свободу і незалежність України, за нашу з вам свободу!».
28 грудня 2022 року на колінах з квітами та прапорами Сергія Главчева зустрічала Роздільнянщина. Біля Роздільнянського Палацу культури настоятель Новоукраїнського храму Святого Різдва Богородиці Олег Свиридюк провів чин відспівування земляка, після чого траурна процесія рушила до рідного села Сергія – с. Старостине. Устелена дорога з квітів, схилені голови односельців зі сльозами на очах проводжали Героя до місцевого цвинтаря.
Світла пам’ять Сергію. У наших серцях він назавжди залишиться Героєм, справжнім патріотом і захисником рідної землі.
Наталія БУКОВСЬКА
