«ВІН БИ І БЕЗ ПОВІСТКИ ПІШОВ ВОЮВАТИ…»
переконані мати і сестра загиблого земляка-Героя Аміра Ліпчака
Життя рідних загиблого Аміра Ліпчака розділилося на до і після смерті сина, брата… Маючи професію кухара, механіка, кранівника, у мирному житті він останнім часом працював і таксистом, і механіком. А коли розпочалася повномасштабна війна з рашистами, зібрав речі, забезпечив рідних усім необхідним і 25 лютого після отримання повістки пішов на фронт.
– Він би і без повістки пішов воювати, бо свого часу служив у зоні проведення АТО. У 2015 році підписав контракт. Навчався військовій справі у Житомирі, у Василькові (Київщина) (ред. – де розташований 202-й центр підготовки сержантського складу – спеціалізований навчальний центр підготовки сержантського складу в структурі повітряних сил Збройних Сил України). З 2017 по 2018 роки проходив службу в 79-й десантній штурмовій бригаді в районі Ясинувата – Авдіївка, також служив у складі 25-ї десантної штурмової бригади, – згадує мати Айжан.
Після навчання Амір перебував у «гарячих» точках Донбасу: Часів Яр, Мар’їнка, Авдіївка, Слов’янськ, Макіївка. Звідти постійно телефонував рідним. Але траплялося і таке, що місяць міг не виходити на зв’язок. Рідні терпляче, із завмиранням серця чекали від нього дзвінка. Самі не телефонували, бо одного разу побачили по телевізору у репортажі, як хлопцеві зателефонувала мати, він відповів і в цей час його убив снайпер. Декілька разів приїжджав у відпустку. Одного разу приїхав сам не свій, бо втратив у бою багато своїх товаришів.
Під час військових дій на Донбасі був декілька разів контужений. У шийному відділі хребта у нього застряг осколок. Мати говорила йому: «Аміре, давай поїдемо у госпіталь, нехай тобі його витягнуть», а він відповідав, що лікар сказав йому, що це небезпечно, адже є велика вірогідність опинитися в інвалідному візку. Так і ходив з цим осколком.
– Він був добре натренований, ніколи не хворів, займався спортом. Навіть мав «кубики» на животі. А ще він багато читав літератури, що стосується медицини. Сам собі робив уколи, бо я не могла його колоти. Розповідав, що навіть якось призначив лікування своєму товаришеві, попередньо зателефонувавши нашій медсестрі Світлані і заручившись її підтримкою. Згодом Світлана сказала, що була дуже здивована його знаннями в області медицини, – розповідає сестра загиблого Людмила.
Старший солдат резерву, навідник 3-го відділення морської піхоти 1-го взводу морської піхоти 2-ї роти морської піхоти в/ч А3821 Амір Ліпчак після початку повномасштабної війни дуже хотів потрапити в Миколаїв, де базувалася частина, в якій він служив у зоні проведення АТО. Але його спочатку відправили в Дачне, куди теж були прильоти, але по приватних будинках, розташованих неподалік. «За мене не переживай, ми з ними розібрались», – телефонував він сестрі. Це було на початку березня.
– Він щодня телефонував, але жодного разу не казав назви населеного пункту. Ми з ним говорили на зрозумілій лише нам мові, і я знала, де він знаходиться. Якось я йому телефоную і говорю: ти вже не в Одесі. Він здивувався, звідки я знаю, але підтвердив: так. У Миколаєві жила його колишня дівчина, він назвав її ім’я і я зрозуміла, що він вже у Миколаєві. 14 березня написав повідомлення, що перебуває в госпіталі. Як розповів його побратим, коли вони потрапили в облогу, куля снайпера зрикошетила, поранивши великий палець Аміра, і влучила в автомат, який він тримав у руці. Нічого страшного з пальцем не було. Я попросила, щоб він вислав нам фото з госпіталя, але він сказав, що отримає нову форму, сфотографується і тоді надішле фото. Ми думали, що після виписки він на пару днів приїде додому, але його відправили за місцем дислокації, – згадує сестра.
АМІР загинув 18 березня минулого року, коли російські окупанти завдали ракетного удару по казармі в пункті постійної дислокації бригади морської піхоти ВМС ЗСУ в Миколаєві. Зі слів міського голови Миколаєва Олександра Сенкевича під час прямого ефіру місцевої телекомпанії МАРТ, про атаку не встигли попередити, адже вона відбулася з близької відстані з території Херсонщини. Немає сумнівів, що це було цілеспрямоване наведення на наших військових з боку колаборантів. Тоді загинуло понад 400 осіб, за офіційними даними. Сухі, страшні цифри… А скільки горя вони принесли у родини українців, де хтось втратив сина, хтось чоловіка, брата, коханого…
– Напередодні своєї загибелі 17 березня Амір телефонував мені разів 5-6, ми розмовляли про війну, хоча до цього жодного разу не вели такі бесіди. Він ніби передчував свою смерть, хотів наговоритися зі мною. Зазвичай, о 6 ранку він вже не спить і, коли є можливість, завжди телефонує. А 18 березня він так і не зателефонував. Ми не переживали, бо це вже друга «наша» війна (перша – служба в зоні проведення АТО). Отже, десь поїхав на завдання. Але, коли почали дзвонити знайомі і казати, що не можуть з ним зв’язатися, коли вже стало відомо про вибух у казармі, я почала шукати інформацію про загиблих. Мені зателефонувала якась дівчина, що опинилась у такій же ситуації, і дала номер телефону старшини. Одразу до нього зателефонувати не вдалося, його телефон весь час був зайнятий. А коли додзвонилася, представилася, хто я і що мені потрібно, він сказав: «Ось він лежить переді мною…». Я попросила його скинути мені фото Аміра, на що він відповів: «Ви розумієте, про що просите? Вам необхідно самим сюди їхати на впізнання».
23 БЕРЕЗНЯ родині зателефонували з військкомату і офіційно підтвердили інформацію про смерть Аміра. Рідні не хотіли чекати і самі почали шукати транспорт, аби привезти його з Миколаєва. На жаль, було дуже складно знайти водія-чоловіка, бо місцеві не хотіли їхати в таку далеку дорогу. На щастя, на прохання родини відгукнулася Марина, господарка магазину с. Щербанка, де проживає родина загиблого. Того ж дня до батьків Аміра завітала його вчителька, яка принесла матеріальну допомогу. А вранці 24 березня Марина з сестрою Аміра Людмилою вирушили в дорогу.
– Нам довелося шукати тіло нашого Амірчика (саме так його називали всі побратими, з ким він служив, бо з усіма знаходив спільну мову, з усіма міг договоритися, усім подобався його компанійський характер) у довгому ангарі, бо всі тіла місцевий морг не міг вмістити. Жодна здорова психіка не може все це витримати. Я декілька разів виходила на свіже повітря, аж поки дісталася до тіла Аміра у самому кінці ангара. І тут стало гучно і лячно від вибухів. Старшина попросив нас поквапитися, бо може прилетіти і сюди. Відшукали санітарів, які побігли в укриття, і вчотирьох ледве завантажили Аміра в бус. Вирушили додому, де вже самі підготували тіло для поховання, – зі сльозами на очах згадує Людмила.
У БЕРЕЗНІ поточного року виповнився рік, як російські ракети С-300 влучили в казарму у Миколаєві. Це був один із найчорніших днів в історії міста. Родичі та знайомі загиблих приїхали на місце трагедії, щоб вшанувати пам’ять героїв. Хотіла поїхати в Миколаїв і мама Аміра, але рідні відмовили її, бо незагоєна рана ще й досі кровить…
(ФОТО: НІКЛАС ХАММАРСТРЬОМ / EXPRESSEN)
Попри заходи безпеки, з поваги до горя людей, командування все ж дозволило рідним і близьким загиблих уперше побувати на території частини, де рік тому стояла солдатська казарма. Заступник командира бригади Олександр Оберемко розповів, що того ранку по території військової частини було кілька влучань. Тому тепер прийнято рішення, що на місці, де стояла казарма, після війни буде закладено алею на знак пам’яті про загиблих військовослужбовців.
Рідним Аміра вдалося поховати його одразу після смерті, а іншим довелося чекати багато часу, адже процес ідентифікації загиблих тривав дев’ять місяців. З великою долею вірогідності, інформацію про перебування великої кількості військових у цій казармі «злив» росіянам ексочільник Миколаївської окружної прокуратури Геннадій Герман. Уже наступного дня казарма мала спорожніти – хлопці готувалися виїхати на завдання. Та прокурор свою провину заперечував. Його затримали ще на початку квітня минулого року і звинуватили у державній зраді. А 28 червня, за повідомленням Суспільного, Геннадія Германа визнали винним у співпраці з російською спецслужбою та засудили за держзраду до довічного ув’язнення. Вирок зала засідання, куди прийшли родичі з портретами загиблих воїнів, зустріла оплесками та вигуками “Слава Україні!”.
(ФОТО: НІКЛАС ХАММАРСТРЬОМ / EXPRESSEN)
Крім того, дехто з родичів військовослужбовців дорікає і командирам, які не вберегли підлеглих. Адже «приліт» по казармах був не першим у Миколаєві, де на той час дислокувалося кілька військових частин, однак висновків ніхто не зробив.
– Пам’ятаю, як 25 лютого минулого року вранці сидимо вдома, я йому кажу: «Сину, може ти не підеш?». «Як це, мамо! Я піду, це не операція, це війна, мамо! Треба йти воювати, щоб ворог сюди не прийшов». Ще до війни він хотів знов підписати контракт і йти служити в армію, ми його ледь відмовили. Згодом розпочали ремонт, а він, йдучи воювати, сказав, щоб без нього нічого не робили, він прийде і все це зробить сам, – згадує мати Аміра. Наразі родина продовжує ремонт і робить все, як планував Амір.
РІДНІ трепетно бережуть прапор, побитий осколками, із зони проведення АТО, знятий з БТР, яким керував Амір. «Це мій фартовий прапор. Тоді у мене був позивний «Розтяпа», – говорив Амір. Хоча він зовсім не схожий на розтяпу, зазначають рідні. А позивні іноді зовсім не співпадають ні з іменами, ні з прізвищами військовослужбовців. Але про це вже вони ніколи не дізнаються…
Коли ще служив у зоні АТО, мав багато медалей, але наразі у рідних залишились лише грамоти. Вони вважають, що Амір сховав свої нагороди десь подалі від чужих очей про всяк випадок. Разом з рідними розглядаємо світлини Аміра: тут він у школі, тут на роботі, тут у колі друзів, у зоні проведення АТО… «Його фішкою були два пальці, з якими він часто фотографувався, – зазначає сестра. – Одного разу вислав відео, де його не видно, а лише пальці, і питає у мене, чи впізнала я когось. Звичайно, впізнала свого брата».
НАПЕРЕДОДНІ загибелі Аміра, о третій годині ночі, ні мама, ні сестра не спали: Людмилі здалося, що вона чує щебетання пташок за вікном (у березні!), а матері – наче хтось стукає у вікно. А ще мати уві сні побачила сина напередодні його смерті у військовій формі зі зброєю ніби у великому на пів стіни дзеркалі у формі серця, обрамленого червоними квіточками. Вона просила сина почекати її, а він сказав, що їй не можна сюди… До 40 днів Амір ще раз наснився Людмилі: вона відчула наче холод біля свого обличчя, а згодом побачила брата, який ніби виглядає з дверей і посміхається, а вона починає його звати: йди до нас, але Амір нічого не відповів і зник. Ще раз він давав про себе знати своїм улюбленим жінкам: мамі повідомив, що там, де він зараз, усе зелене, що вони ходять по воді; а сестрі з’явився наче у палісаднику, а вона не знала, як йому сказати, що вони його поховали, а він відповів, що все це знає, і пообіцяв ще якось навідатись…
Аміру – навіки 31… Молодий, здоровий хлопець став на захист Вітчизни від клятих орків і віддав їй найдорожче – своє життя. Всі наступні покоління мають пам’ятати високу ціну нашої Перемоги над рашистами, яку багато хто з українців побачить лише з небес…
Наталія БУКОВСЬКА
