Пам’яті Олександра ГРИЦЕНІ присвячується…

Він був відчайдушним воїном…

Як можна передати словами біль матері через втрату своєї дитини? Як розігнати сум і печаль, які заполонили душу, серце, кожен сантиметр її тіла? Хтось знає на це відповідь? Мабуть – ні. Сьогодні, в умовах війни, на жаль, це відчуває не одна матір… Через постійні ракетні обстрілі гинуть мирні люди, на лінії фронту захищають нашу країну відважні воїни, справжні патріоти, які, ризикуючи своїм життям, наближають нашу Перемогу. Але не всім вдається вберегтися і побачити вони її зможуть лише з неба.

День пам’яті захисників України був заснований в 2019 році за указом Президента Володимира Зеленського. Дата свята 29 серпня обрана в пам’ять про Іловайську трагедію 2014 року. Ця подія також відома як Іловайський котел. Того дня окуповане військами днр та росії місто мали покинути українські військові. Окупанти обіцяли відкрити гуманітарний коридор для ЗСУ, але обстріляли українських військових під час виходу з Іловайська. За офіційними даними 366 воїнів ЗСУ загинули, а сотні людей зникли безвісти.

Напередодні Дня пам’яті захисників України кореспондентка газети «Вперед» зустрілася з матір’ю нашого земляка ­Героя Олександра Гриценя – Тетяною Гофман, яка розповіла про короткий, але гідний життєвий шлях свого сина. А також ми зв’язалися з побратимами Олександра, які повідали про бойові звитяги справжнього воїна.

Усміхнений, радісний хлопчик, який став відважним воїном

Олександр Гриценя народився 28 вересня 1993 року на Волині. Хлопчик зростав дуже активним, веселим, сміливим. Навчання давалося легко. Коли Сашко закінчив перший клас, його родина переїхала на Одещину, де він продовжив своє навчання до 4 класу у школі с. Гаївка, після чого – в Яковлівському закладі освіти. Був дружелюбний, допомагав матері по господарству, адже батькові доводилося працювати зранку до вечора. А ще разом з мамою опікувався двома меншенькими сестричками, яких дуже любив.

­ Закінчивши 11 клас, Олександр мріяв про школу міліції. Пішов у лави Збройних Сил України, відслужив строкову службу та працював у відділі поліції рідного села, де народився. А з 2014 року отримав повістку у зону проведення антитерористичної операції. З того часу його дуже коротке життя було пов’язане зі службою у лавах ЗСУ. Він підписав контракт, потім деякий час у нього була відпустка, а потім знову повернувся до військової справи. Повномасштабне вторгнення російського окупанта на українську землю застало Сашка в Одесі, де він працював охоронником приватного сектора. Відбувши свою вахту протягом двох тижнів і повернувшись додому, за обідом він нам сповістив, що буде йти захищати свою Батьківщину. Я його дуже просила: «Синочку, прийде повістка, тоді підеш», але він не послухав, дав мені три дні, щоб я віддала документи (я на той час сховала їх) і щоб ми не сварилися: «Мамо, мене у військкомат приймуть і так, якщо не віддасиш!». Минуло три дні… це був понеділок, ранок, він почав кремувати своє взуття, приодягся. На моє питання: «Куди ти, синку?», відповів: «Мамо, ми ж домовились, вже пройшло три дні, я іду захищати Батьківщину!». Не допомогли ані мої вмовляння, ані материнські сльози. А через день його вже відправили в одну з частин Одеси. Хоча він мені сказав, що служитиме на Кучурганській митниці. З того часу в моїй душі затаївся якийсь смуток, чи то я відчувала, що буде щось неладне, ­ – згадує пані Тетяна, мати Олександра.

---

Олександр був спочатку у військовій частині в Алтестовому, потім постійно твердив, що хоче на «нуль». Декілька разів його побратими рвали рапорт, щоб він нікуди не їхав, але Сашко таки домігся свого і його направили на Донецький напрямок. Відтоді материнське серце було не на місці.

­ З 6 на 7 лютого о першій годині ночі задзвонив телефон мого чоловіка Миколи.Нам сповістили, що син наш загинув. Я це почула через слухавку, але думала, що оглухла. Я не могла навіть підвестися з ліжка, у мене відняло ноги. Я не вірила до останнього, поки на вайбер не скинули фото, на якому було його обличчя, оченята його були відкриті, сам блідий, весь присипаний землею. І тоді я зрозуміла – Сашка вже немає. Не передати той біль, смуток та відчуття, які сколихнули всю нашу родину. Він був справжнім Героєм, адже ціною свого життя врятував від смерті своїх побратимів. Ми пишаємося Олександром. Прости мене синку, що не вберегла тебе,  -­ промовила пані Тетяна крізь сльози.

Мати тримає зв’язок з побратимами Олександра, вони приїжджають навідатись до нього на могилку. Завжди згадують Сашка як доброго, чуйного, веселого та відважного воїна.

Сашко весь час рвався у бій

На війну Сашко потрапив добровольцем. За званням він був молодшим сержантом, командиром відділення, гранатометником. Він дуже гарно стріляв з гранатомету, бо мав великий досвід, адже свого часу служив у зоні проведення АТО.

­ – Мені з ним було не страшно, я розумів, що він справжній боєць, і ми з ним відважно рубились з москалями. Якось з якихось труб, брухту ми зробили щось подібне до військової техніки. Ворожі дрони зафіксували її, і ворогові здалося, що тут у нас ціла армія стоїть. А ми робили вигляд, що нас тут дуже багато. До нас почали навідуватись рашистські диверсійно-­розвідувальні групи. Сашко весь час хотів влаштувати на них засідку. Я намагався зупинити його, говорив, що вони мають тепловізори і одразу його вирахують. Але він дуже хотів їх «замочити». Тоді звернувся до командира нашої роти, той теж відмовив. Так Сашко дійшов зі своєю пропозицією аж до начальника штабу. І так було постійно, він весь час рвався у бій. Одного разу ми поверталися з розвідки і натрапили на засідку. Я говорю йому, що треба тікати, а він почав з ними перестрілюватися. Я добіг до нашого опорника, дістав кулемет і почав їх гасити. У підсумку, ми все­таки відбилися від ворога. Згодом нас вивели звідти, ­ згадує командир Олександра Олег Голтвянський, який присвятив себе військовій службі з 2014 року.

Через постійні обстріли позицій їм припинили привозити продукти харчування з частини. Телефони у всіх розрядилися. Воду збирали дощову. Згодом купили «Жигулі» і їздили в місто за продуктами, але боялися потрапити під обстріл. Був випадок, коли до них вирішив навідатись начальник штабу.

Їхали вони на «таблетці» і загрузли у багнюці. Водій прийшов до нас і сказав, щоб ми брали лопати і йшли відкопувати машину з начальством. Нічого не вийшло. Пригнали «шишарик», і він теж застряг. Пригнали «газон» і він сів. Вирішили йти за трактором.

І тут з-­за лісу вилітає рашистський штурмовик. Всі кинулись у різні боки, рятуючись від обстрілів. Кацапи, видно, самі нічого не зрозуміли ­ звідки посеред лісу стільки техніки, і полетіли геть, ­ посміхаючись поділився спогадами Олег.

 

Всі ці події відбувалися на початку весни минулого року. Було дуже холодно. У хлопців не було навіть буржуйки, вони вдягали на себе все, що мали та все одно мерзли у спальному мішку.

­ Ми притискалися у спальниках один до одного, щоб хоч якось зігрітися. Нас у бліндажі було троє, згодом одного матроса забрали. І ми залишилися вдвох. Від втоми вже не могли навіть виходити з бліндажу. А доводилося чергувати. Досидів якось до третьої години ночі, розбурхав Сашка, щоб заступав у наряд. Сам не встиг заснути, чую, Сашко хропить. На цьому фоні почали з’являтися думки, що рашисти можуть нам кинути гранату у димохід. Якось прокинувся вранці і почув якийсь шурхіт у трубі. Схопив автомат і вибіг на вулицю. Слава Богу, то були або миші, або ще якась тварина, – ­ повідав Олег.

Полк, в якому служив Олександр, був розкиданий по всьому сектору, адже вогнева підтримка цим видом зброї доволі відчутна. Багато ворожих колон було спалено саме «Ураганами». Хлопцям не доводилося відпочивати ні вдень, ні вночі: то в наряді, то на завантаженні зарядних машин «Ураганів». Потім супроводжували їх на місце, де вони мали стріляти, а коли відстрілялися, поверталися на місце дислокації і знову потрапляли у наряд. Було таке, що без відпочинку працювали по 17 годин. Всім хлопцям було тяжко.

­ Якось ми отримали команду збивати безпілотники. І тут бачимо в наш бік летить «пташка». Сашко питає: «Миколайовичу, що робити?». Стріляй, кажу. Ми почали по ньому стріляти, збили його. Але піти забрати, щоб був доказ того, що ми збили дрон (може б премію якусь дали), не змогли, бо та місцевість була замінована, а можливо була присутня і ДРГ. Звичайно, ніякі гроші не можна порівняти з ціною людського життя. Коли ми були на «опорнику», завжди розмовляли про дім, про сім’ю тощо. Сашко говорив завжди: «Миколайовичу, як закінчиться війна, поїдемо до мене додому. Організую рибалку, шашлики…». На жаль, не судилося, ­- прокоментував Олег.

Героїчна загибель воїна з позивним «Алтестово»

Сашкові взагалі не подобалось, що артилерія знаходиться не на першій лінії, а трохи далі. Він завжди поривався у бій. Олег пообіцяв його матері, що Сашко повернеться додому живим, через це не пускав його у деякі «заміси», а він нервував, бо командир не давав йому геройствувати.

­- Він намагався зі мною посваритися, щоб уїхати на іншу ділянку фронту. І врешті­ решт він це зробив. Я просто не міг його спинити. Відправив в тил у полк, звідки формували бригади з наших хлопців під Авдіївку. Він поїхав на передній край під Водяне разом з деякими хлопцями, у яких я теж свого часу був командиром, ­ – розповів Олег Миколайович.

Під Водяним у нього була не найкраща позиція, адже неможливо було взимку вкопатися глибоко, окопи були лише по пів метра. Ось як згадує ще один побратим Сергій, який був того останнього дня разом із Сашком:

­ Тим, що я з вами сьогодні розмовляю, завдячую Олександру. Познайомилися ми з ним, коли їхали на позицію. Приїхавши на місце, Сашко не ліг відпочивати, а взяв автомат і пішов хлопців міняти на посту. З’ясувавши оперативну обстановку, перевірив зброю, якою дуже добре володів. Було це так: їхав танк, БМП і близько роти бійців. Вони почали відбиватися. Сашко з гранатомету підбив танк, а потім ще з «мухи» хотів підбити БМП, прикриваючи хлопців на позиції. Але був поранений у пахову зону. На жаль, йому ніхто не зміг надати кваліфіковану медичну допомогу і він стік кров’ю. Але ми всі пам’ятаємо його, завдячуємо за його подвиг, за врятовані життя. Якби не Сашко, я не знаю скільки ми б протримались… Він був фаховим військовим, який міг і навчити, і заспокоїти, і підтримати у скрутну годину. Міг вийти з будь­-якої ситуації, але, на жаль, не того разу…

­ Сашко загинув героїчно, врятувавши цілий підрозділ наших хлопців. Невідомо, щоб сталося з нашими воїнами, якби Олександр не підбив ворожий танк. Він трохи старший за мого сина, був мені як рідний. Я завжди турбувався про нього, давав трохи більше поспати, намагався чимось смачненьким нагодувати, адже він любив поїсти… І коли його мати мені зателефонувала, а я вже командував іншим взводом, і повідомила, що Сашка вбили, для мене це був шок. Хоча, коли він поїхав на іншу ділянку фронту, я відчував, що більше не побачу його живим, адже він був відчайдушним воїном, завжди намагався дати гідну відсіч ворогам, ­ підсумовуючи нашу розмову, додав командир Сашка Олег.

Побратими згадують Сашка, як дуже веселого хлопця, який вмів влучно висловлюватися. Йому дали позивний «Алтестово». Перебуваючи у пункті постійної дислокації на початку війни, всі, звичайно, були налякані, що прилетить саме у частину. І туди врешті ­решт прилетіло. Всім заборонили говорити, де вони перебувають. А Сашко, телефонуючи батькам, лежав під одіялом і казав батькам: «Я в Алтестово!», батьки не розчули, він гучніше промовив: «Я в Алтестово!», потім і ще раз. Звідти і пішов його позивний.

Незважаючи на те, що всі знають, як він загинув, як врятував своїх побратимів, нагороду йому ще не дали. Маємо надію, що це найближчим часом буде виправлено, а пам’ять про Сашка буде закарбована на вічно у наших серцях. Слава Україні! Героям слава!

Наталія БУКОВСЬКА