24 лютого світ для України перевернувся, бо якась недолюдина забажала підкорити волелюбну націю, знищити українців, зруйнувати міста і села нашої квітучої прекрасної країни. У відчаї люди почали тікати подалі від війни: хто у безпечні райони України, хто за кордон. Багато цивільного населення було вбито рашистами, серед яких і безневинні діти, на фронтах загинуло багато наших захисників, які постали проти клятого ворога. Дехто й зараз проживає на окупованих територіях. А скільки стерто з лиця землі наших населених пунктів, деякі з них неможливо й відновити. А війна ще триває…
І знову історія про переселенців з багатостраждальної Луганської області, частина якої перебуває у складі так званої «лнр» з 2014 року. Родина Світлани Мицикової двічі покидала домівку через окупацію російськими військовими та починала життя з нуля: у 2014 році виїхали з м. Брянка, окупованого так званою армією «лнр», а у 2022 – довелося покинути Северодонецьк. Її квартира зруйнована, війна розлучила молоду жінку з дочкою на дев’ять місяців…
Коли у місті Брянка почали встановлювати «руський мір» у 2014 році, мій чоловік працював у міліції. Окупанти змушували міліціянтів працювати на них, але мій чоловік залишився вірним присязі і за це потрапив у полон. Я з маленькою дитиною на руках почала бігати по всіх інстанціях, прохала, вмовляла, аби його відпустили. У полоні його катували, били, примушували до співпраці. Сам Бог допоміг нам його визволити.
І того ж дня ми зібрали невелику сумку з дитячими речами та підгузками, візочок і вирішили виїхати. На той час повсюди вже були «сепарські» блокпости, де нам довелося казати, що ми їдемо у лікарню. Хоча насправді дуже хотіли вирватися в Україну. Вирішили оселитися в Северодонецьку, де винайняли квартиру. Там теж було неспокійно всі ці роки. Але ми трималися. Чоловік ніс службу на блокпостах.
З 2018 року я теж стала до лав поліції і працювала на посаді інспектора-кінолога ГУ МВС Луганської області. Кінолог має бути першим на місці події: чи замінування, чи вбивство, чи крадіжка, чи пограбування. Я хотіла бути у перших лавах у боротьбі зі злочинністю. І так воно й було до початку повномасштабної війни.
24 лютого ми перебували вдома. Нас підняли по тривозі і це була не навчальна тривога. Ми розуміли, що щось починається, але не думали, що такого масштабу. Одразу постало питання про евакуацію службових собак, адже вони перебували у вольєрах, були беззахисні і чекали від нас допомоги. А обстріли були дуже близько від нас.
Я зателефонувала до мами, яка ще спала, і сказала: «Мамо, почалася війна, збирай свої речі і речі дитини, більше нічого не треба». Я, мама і дитина знову сіли в машину і поїхали. Згодом дізналася, що будинок, де ми жили, розбомбили, все майно, звичайно, згоріло. Жалкую, що не взяла із собою перші малюнки моєї донечки.
Ми посадили маму з дитиною на потяг і вони поїхали у Польщу. Телефоном донечка відсилає мені малюнки, пісні, вірші. Я дуже сумую за нею, вона теж сумує і за мамою, і за татом. Ця розлука дуже тяжка для мене. Всі ці роки, коли ми жили у Северодонецьку, жодного разу не розлучалася з дитиною. І тепер хочу бути поруч з нею, щоразу її обіймати, вчити з нею уроки, тобто, все що, має робити кожна мама. Щойно Луганська область буде визволена, очищена від загарбників, щойно мене покличуть або натякнуть, що можна повернутися на Луганщину, я неодмінно це зроблю».
Наразі Світлана Мицикова несе службу у Роздільнянському ВП ГУМВС України в Одеській області і, звичайно, як і всі українці, з нетерпінням очікує на Перемогу, докладаючи зусиль у боротьбі зі злочинністю на Роздільнянщині. І всі ми разом віримо в наші Збройні Сили, віримо, що настане той день, коли останній окупант забереться з нашої домівки – нашої рідної країни, щоб більше ніколи не повертатися сюди зі злочинними намірами. Все буде Україна!
Наш кор.
