Переді мною лежить два науково-довідкових видання. «Українська радянська енциклопедія» (1960) про Михайла Грушевського пише так: «Український буржуазний історик, один з головних ідеологів і ватажків буржуазно-націоналістичної контрреволюції на Україні». «Енциклопедія сучасної України» (2006) пише про нього вже в іншому світлі: «Історик, організатор української науки, літературознавець, соціолог, публіцист, письменник, громадсько-політичний і державний діяч». Його названо «головним ідеологом української революції, творцем її концепції».
Різницю у ставленні до видатного вченого пояснює дослідник О. Кузьмінець, який у нарисі «Михайло Грушевський» пише: «Усе своє життя великий український учений-історик Михайло Грушевський, голова Української Центральної Ради і перший Президент України, присвятив боротьбі за створення держави української нації. Тим-то радянська історіографія повсякчас паплюжила його, називаючи запеклим ворогом трудового народу, українським буржуазним націоналістом (що сприймалося, наче лайка), навіть давнім німецьким агентом, лжевченим. Переконливих аргументів для підтвердження цих характеристик ніхто не наводив та й не міг навести. А проте в радянський період на творчу спадщину вченого (понад 2 тис. праць) було накладено заборону. Навіть за читання його «Ілюстрованої історії України» людей звільняли з роботи, виключали з вузів як українських націоналістів».
Відновлення української державності 1991 року врятувало творчу спадщину М. Грушевського, а його ім’я утвердило в народній пам’яті.
Роки становлення
Михайло Сергійович народився у місті Холм (нині – Хелм, Польща). Його батьки – Сергій Федорович та Глафіра Захарівна – були освіченими людьми. Батько закінчив духовну семінарію та академію, мати, яка виросла в сім’ї священнослужителя, теж була духовно багатою жінкою.
Батько працював у різних місцях, зокрема, й вчителем у Кутаїській гімназії, інспектором народних шкіл у Ставропольській губернії. Слідом за ним з місця на місце переїздила й сім’я. Але Україна завжди займала в душі Михайла особливе місце. У «Споминах» він писав: «Українське село, ліси, води, український народ, українська мова – все це ввірвалося в мою душу, як якийсь інший, кращий світ».
Ще в Тифліській гімназії на Закавказзі юнак захопився питаннями української історії та культури. Вже тоді у нього визріла головна мета життя, – як він зазначив у «Споминах», «послужити національному українському відродженню». Це рішення зміцніло, коли він навчався в Київському університеті св. Володимира та брав участь в діяльності Київської громади, до якої входив цвіт тогочасного українства – В. Антонович, М. Драгоманов, М. Чубинський, І. Нечуй-Левицький, М. Лисенко та інші. Тоді ж він перейнявся написанням суцільної історії України, що стало згодом, як сам зазначив «питанням честі своєї і свого покоління».
Досягнення мети
Так з’явилася його основна ґрунтовна праця – 10-томна «Історія України – Руси», перший том якої вийшов 1898 року, а останній – у 1936-му. Автор наголошував, що український народ вирізняється своєю окремою мовою, має окремі психофізичні й культурні прикмети, а історичні часи для українського народу – це ІV століття нової ери.
Відомі праці «Хто такі українці і чого вони хочуть?», «Звідки пішло українство», «Вільна Україна» та інші.
Михайло Сергійович був навдивовижу працездатний. Він лягав спати десь о першій годині ночі, а о п’ятій вже був на ногах. У своїх працях спирався на багату джерельну базу, широкий масив відомостей, добутих в архівах.
У 1894 році він очолив кафедру української історії Львівського університету. Крім викладацької та наукової роботи, його захоплює й громадська діяльність. Енергії вченого вистачало на все: і на керівництво Науковим товариством ім. Шевченка та дирекцію «Українсько-руської видавничої спілки», видання «Літературно-наукового вісника» тощо. У 1909 році він налагодив у Києві випуск щотижневої газети «Село», на базі якої у 1911 році почала виходити газета «Засів», в якій він відстоював право українців на українську мову, боровся проти її ополячення на західних теренах та русифікації на східних.
У 1896-му Михайло Грушевський одружився. Свою дружину Марію Вояківську, доньку священика з Тернопільщини, він зустрів у Львові. Вона знала кілька мов, викладала у гімназії. Подружжя виростило доньку Катрусю, яку батько називав не інакше, як своєю «солодкою потішечкою».
Здавалося, тепер тільки б жити та радіти життю. Але за світлою смугою в житті нерідко йде чорна.
Грянула Перша світова війна. Її лихе крило не оминуло Грушевського. На той час він разом із сім’єю повернувся зі Львова до Києва. А там 28 листопада 1914 року жандармерія заарештувала його, звинувативши у причетності до створення легіону Українських січових стрільців, які боролися проти російських військ. Під час обшуків жодних компрометуючих документів виявлено не було, але, незважаючи на це, вченого зіслали до м. Симбірська (нині – м. Ульяновськ, РФ).
Чотири універсали
Згодом за клопотанням Петроградської АН історик отримав дозвіл переїхати до Казані, а пізніше – до Москви, де розгорнув активну роботу. Період Української Центральної Ради (березень 1917-го – квітень 1918-го) – найвищий злет його політичної, громадської і державної діяльності. Разом з УЦР він пройшов шлях від вимог обмеженої автономії до становлення самостійної України.
Михайло Грушевський розробив програму й платформу Центральної Ради як осередку українського громадянства. Одразу було організовано видання інформаційного листка «Вісті Центральної Ради», а на основі колишньої української газети «Рада» почала виходити інша – «Нова Рада», пізніше «Народна Воля». В них обстоювалась ідея самостійності України, ставилося питання про культурне відродження, про надання організованості стихійним патріотичним рухам.
Чотири універсали Центральної Ради стали вікопомними документами, останній з яких проголосив створення самостійної, ні від кого не залежної, вільної, суверенної держави українського народу. (Універсал – розпорядчий акт адміністративно-політичного характеру найвищих органів влади).
Коли Михайло Грушевський виголосив текст четвертого універсалу перед Центральною Радою, зал зустрів його оваціями і схвальними вигуками, пролунав гімн «Ще не вмерла Україна».
Небагато часу проіснувала УЦР, але її кроки були досить впевненими: створено українські полки, відновлено символи України, що існували з часів київського князя Володимира, а саме тризуб і жовто-блакитний прапор, запроваджено українську систему грошових знаків…
Під керівництвом Михайла Сергійовича було розроблено Конституцію незалежної УНР, згідно з якою верховним органом влади республіки проголошувалися Всенародні збори. Кожному громадянинові УНР, незалежно від його походження, віри й політичних поглядів, конституційно гарантувалися всі громадянські права.
Як на сьогодні, то цікаво, що Михайло Грушевський, як і весь колектив Центральної Ради, ніякої платні там не одержував, а сім’ю утримував коштом лише літературних гонорарів…
Невиправдана надія
Але УЦР протрималася недовго. Як відомо, Раднарком Росії, не визнаючи влади УЦР, безцеремонно втручаючись у внутрішні справи України, вирішив силою зброї встановити тут «революційний лад». Проти УНР було кинуто 20-тисячну армію. В українсько-більшовицькому двобої сили були нерівні. До того ж, під впливом агітації більшовиків українські полки залишилися казармах, оголосивши нейтралітет. Виняток становив хіба що помічний курінь студентів Січових стрільців, які вписали в історію героїчну сторінку під назвою «Бій під Крутами».
Прорахунки Центральної Ради щодо оборони республіки, нехтування створенням регулярної армії та переоцінкою захисних можливостей міліції дорого обійшлися українцям. Червоноармійці під орудою Михайла Муравйова, вдершись до Києва, за деякими даними розстріляли від трьох до шести тисяч осіб, зокрема тих, хто розмовляв «націоналістичною» українською мовою. Тоді ж було спалено київський будинок Грушевських, в тій пожежі загинула Михайлова мати…
Ліквідація УЦР поклала край державній діяльності Грушевського. Надія на допомогу західних держав не справдилася. Як Німеччина, та і Австро-Угорщина, хоч і надіслали згодом свої війська в Україну, але не стільки для допомоги Центральній Раді, скільки для пограбування українських земель. Під їх тиском більшовики залишили Київ.
Драматичний період
На той час в Україні заявили про себе сили, які виступали за сильну, хай і диктаторську владу. І така прийшла в особі гетьмана П. Скоропадського. Але й він не зміг захистити Україну від більшовиків.
У березні 1919 року М. Грушевський емігрував до Чехословаччини, жив у Празі, Відні. Але ностальгія за Вітчизною і щире бажання прислужитися їй своєю працею змусили його у 1924 році повернутися в УССР.
Дозвіл на повернення влада дала, проте вона не забула, хто такий Грушевський. Він був заарештований і звинувачений у керівництві контрреволюційною організацією під назвою «Український націоналістичний центр», якого насправді ніколи й не існувало. Але просто розстріляти вченого світової величини ГПУ не посміло. Переказують, що в цю історію втрутився мало не сам Сталін. Життя М. Грушевського вирішили позбавити без особливого розголосу.
По-перше, його відірвали від рідного ґрунту, ізолювали, перевізши до Москви. Там він перебував під постійним наглядом ОГПУ. Відвідувачі обліковувались, а листи перлюструвалися. По-друге, йому створили нестерпні умови для проживання та роботи.
З листа Грушевського
Переді мною газета «Слово Просвіти» (2015, №26), в якій вміщено фактично невідомий лист вченого до голови Радянського уряду В’ячеслава Молотова, датований 4 вереснем 1934 року. В ньому автор зазначає, що в Москві його родина проживає у жалюгідних умовах – «в двух маленьких комнатах – сырых, нездоровых, шумных, совершенно непригодных для научной работы, без мебели, без самых необходимых книг». А на шляху його наукової діяльності зведено такі перепони, які, по суті, її забороняють: «издания, уже законченные не были выпущены в свет, или изъяты из обращения, начаты печатанием остановлены и разобраны… Едва ли такие репрессии и лишения входят в виды правительства. Едва ли соответствует видам социалистического строительства прекращение исследовательской работы». І далі: «Опала, меня постигшая, является или ошибкою, или «профилактическою мерою» – целесообразность которой весьма сомнительна… Быть в глазах националистов мученикои за українство от советского правительства – в результате столь долгой и всем известной работы для украинского освобождения не только мне обидно, и вообще нелепо – но и самому строительству, думаю, – не здорово».
Резонно? Так. Але Грушевський помилявся, вважаючи, що радянська влада його почує і допоможе. Вона, навпаки, чекала момент, щоб з ним поквитатися. Чекати їй довелося недовго.
За нез’ясованих обставин
Смерть Грушевського постигла у Кисловодську, куди він приїхав до санаторію Комісії сприяння вченим. Там у нього на спині виникло два карбункули, по народному – чиряки. Оперувати взявся головний лікар санаторію, який не був хірургом. Через кілька днів Грушевський помер від сепсису. Сталося це 24 листопада 1934 року.
ххх
Якщо коротко підсумувати його яскраве життя, то погодимося із дослідниками, які стверджують що М. Грушевський не мав практики державного будівництва, але він своїми працями сказав світові і самим українцям, хто вони є, що вони окремий народ.
Грушевський і сьогодні з нами. Під час Революції гідності у 2013 році її учасники принесли на Майдан плакати з висловами відомих українців. Серед них був і плакат зі словами видатного вченого: «Біда України в тому, що нею керують ті, кому вона не потрібна».
Валентин ЩЕГЛЕНКО.
