7 років тому в центрі Європи Російська Федерація окупувала частину території України – півострів Крим. Українську територію анексувала одна з держав-гарантів безпеки України, згідно з Будапештським меморандумом, одна з держав-членів Ради Безпеки ООН. Всім відомий курортний Крим перетворився на військову базу Росії, адже за цей час втричі збільшено військову присутність на півострові, що дає можливість розширення впливу Російської Федерації на регіон Чорного моря. Кримське питання порушується на всіх рівнях міжнародної спільноти, де одним з останніх був саміт «Кримська платформа», що відбувся наприкінці літа у Києві. Основна мета саміту – домогтися, аби тема деокупації Криму не зникала зі світового порядку денного. А за результатами зустрічі учасники саміту ухвалили спільну декларацію вироблення й ухвалення ключових міжнародних рішень щодо Криму. В рамках триденної медіалабораторії для редакторів регіональних видань, яка нещодавно проходила у Києві за сприянням Українського кризового медіацентру та Естонського центру міжнародного розвитку, одним із гостей був голова Меджлісу кримськотатарського народу Рефат Чубаров.
Учасники медіалабораторії – редактори регіональних медіа України
Про окупацію Криму, життя на півострові та можливі шляхи виходу зі складної ситуації – про це і не тільки розповів редакторам під час колективного інтерв’ю Рефат Абдурахманович. Детальніше – у матеріалі.
Р.Ч.: «Кримські татари дуже ретельно зберігають свою колективну пам’ять. Починаючи з 1783 року, всі наші біди приходили на Кримську землю з Москви, так наша історія склалася. Росія завжди вичавлювала кримських татар»
Три причини окупації Криму
2014 рік – вторгнення Росії на українські землі починається з Криму. Це була найслабша ланка України, адже на території півострова знаходився Чорноморський флот Російської Федерації. База флоту – це не лише причали у Севастополі, а чисельні гарнізони, які розкидані по всьому Кримові. Це і Саки, і Євпаторія, і Сімферополь, і Красногвардійське. І зрозуміло, що для Росії розпочати вторгнення з Криму було найлегше. Це перша причина, чому Крим.
Р.Ч.: «2014-2015 роки – найстрашніші роки для України. Це була пряма загроза знищення української державності. Я розумію, що Нормандські домовленості були гачком для України. Водночас, я не кидаю каміння у тих, хто пішов на них, адже треба було утримати ситуацію та рівень протистояння на сході країни. Це був період відчаю і всьому українському суспільству треба було вистояти та перелаштуватися»
По друге – це склад населення. Після того, як у 1944 році з півострова депортували весь кримськотатарський народ, а до цього – по 11-12 тисяч вірмен, болгар, греків, німців, то у повоєнні роки заселення в існуючі помешкання та на землі проводилися Росією. Напередодні окупації Криму етнічний склад населення був таким, що приблизно 58 % складали росіяни. Я не хочу говорити, що росіяни обов’язково мають бути погані люди, чи там кримські татари, чи українці кращі. Але сталося так, що дуже помітна частина тих людей, які там поселились, нудьгували за своєю батьківщиною, за Росією. Вони так і не перейнялися після 1991 року відчуттями, що вони живуть у незалежній українській державі. І значна частина з них – хотіла додому, але з нашою землею. Ну, і по-третє – це місцева влада. Вона, з одного боку, особливо нічим не відрізнялась від тієї, що була у південно-східних областях країни, однак мала особливий статус – бо Крим мав статус автономії. А це давало певні преференції місцевій владі. І у них виникало таке відчуття, що вони на все мають право та політичну волю. Все це в сукупності призвело до того, що буквально у лічені дні, якщо не години, українська влада чи «держава» в Криму буквально пішла з півострова. Настільки все було підготовлено з боку Росії.
Р.Ч.: «За результатами досліджень, які проводять фахівці, Крим покинуло більше ніж 50-60 тисяч осіб, серед яких майже половина – кримські татари. Натомість заселення росіянами півострова складає більше 1 млн людей»
Чи можливим було протистояння?
Я зараз не буду говорити про особливості розбудови Збройних сил України, що більша частина військовослужбовців-контрактників були місцеві. Вони о 8.00 приходили на службу в казарми і о 18.00 йшли додому. Багато чого за 23 роки незалежної української держави не було реалізовано в Криму так, щоб могло зміцнювати державність на півострові. Мене дуже часто запитують: «Чи можна було на той час протистояти росіянам в окупації Криму?». Чесно кажучи, я й досі не маю до кінця відповіді на це питання, бо не знаю, як все це готувалося, які були сили та можливості… І навпаки, які нові виклики та загрози могли б виникнути, якби все було не так, як на той час відбувалось 26, 27, 28 лютого, ну і в березні 2014 року. Хочу нагадати, що 26 лютого ми закликали людей вийти до Верховної Ради Криму, аби не дати їй прийняти рішення, які б дозволили Росії безпосередньо втручатися в українські справи. Скажу одразу, що в мене навіть не було й подумів про те, що Росія зможе відверто та відкрито захопити Крим і приєднуватиме його до своїх кордонів. Я був впевнений, як і мої однодумці, що Росія, зачепивши Крим, буде просто шантажувати Київ та намагатиметься втрутитися у внутрішньо українську політику. Вже сьогодні, за підтвердженими джерелами, зрозуміло, що у Путіна був план захоплення і він цей план реалізовував, залежно від того, як на його дії реагує українська держава, міжнародна спільнота, і, таким чином, прораховував наступний крок. Всі ці реакції аналізувалися і оцінювалися російськими спецслужбами. І коли вони побачили, що весь світ не готовий до того, аби дати відсіч, а Україна неспроможна врегулювати ситуацію, адже саме в той час відбувалися гарячі події на майдані – це дало поштовх Кремлю приймати миттєві та кардинальні рішення щодо окупації Криму.
Варто відзначити, що 26 лютого Меджліс кримськотатарського народу вистояв та виконав завдання, яке ставив перед собою: ми не дали можливості для Москви отримати таку гламурну картинку, що, мовляв, кримські депутати голосують і підтримують появу Росії на кримській землі. Сесія тоді не відбулася, і ми розходились по домівках майже в ейфорії, що ми вистояли, врятували себе, Крим, Україну. Я був впевнений, що ми йдемо додому, а правоохоронні органи України нарешті беруть контроль у свої руки. А виявилося все зовсім навпаки: спецслужби та військові РФ, влаштовуючи диверсії, захопили владу.
Захоплення Криму відбулося без відкритого військового протистояння. Далі вже, коли українське суспільство за короткий час змогло згуртуватися в протистоянні з агресором, російські війська були вже на сході країни. Тоді вже українці почали захищатися зброєю. У Криму такого не сталося, адже все відбувалося дуже швидко і неочікувано. Військові, правоохоронні органи, спецслужби України виявилися нездатними виконувати свої повноваження.
Чому нас має навчити Кримська трагедія?
Незалежність держави має захищатися громадянами України у будь-який спосіб. Держава має готувати своїх громадян зі зброєю в руках захищати свій суверенітет. У 2014 році навіть ті, на кого були безпосередньо покладені ці обов’язки, навіть вони цього не виконали. «Ми не були готові стріляти у росіян», – так говорив один із українських військових на півострові, який перебував у вирі тих подій. Але друга частина правди є в тому, що якби замість росіян у Криму були б інші загарбники, впевнений, наші військові стріляли б. Це були якісь міфологеми в головах військових півострова: той брат, а той не брат. Не важливо хто, але якщо перед тобою стоїть чужинець зі зброєю і перетинає кордон, захоплюючи твою територію, – стріляй. Це один із основних уроків, які ми маємо усі дотримуватися, виходячи із ситуації, яка сталася у Криму.
Життя кримських татар в умовах окупації
Переслідування не припиняються з початку окупації Криму. Як свідчать одні з останніх подій, спецслужби використовують усі методи, які не відповідають жодним правовим нормам та законодавчим актам. Як правило, затримані не мають можливості зв’язатися з родичами, до них не допускають адвокатів, тримають у жахливих умовах, катують, навіть, електричним струмом. Вони й затримують, як правило, серед ночі, коли сплять діти, і спричиняють такий галас, аби й інші боялися та наслідували їхнім вимогам і не чинили спротив. В іншому випадку – переслідування неминучі. Адже, що може змусити людину покинути свій дім і поїхати звідти? Звісно, ж страх. Саме такої тактики і дотримуються російські спецслужби.
Р.Ч.: «Кримська платформа» – це майданчик, де має відбуватися обговорення і пошук шляхів для деокупації Криму без застосування військових дій. Росіянам не вдалося зірвати саміт і всі 43 країни (члени ЄС, США, Канада тощо) та 4 громадських організації приєднались та взяли участь у «Кримській платформі». Водночас, з боку керівництва Росії ведеться постійний шантаж усіх учасників цього процесу як в економічному, так і енергетичному плані»
Щодо деокупації Криму
Системно аналізуючи деякі українські канали, політиків, які на них віщають, приходиш до висновку, що частина публічних людей в українській політики продовжує сприяти розширенню загарбницької діяльності Росії на території нашої держави. Важко уявити, наприклад, Туреччину, де один із політиків сказав би: «А давайте підемо на діалог з країною, яка напала на Туреччину та захопила частину її території». Я навіть припустити такого не можу, щоб якійсь громадській діяч розмірковував над тим, що можна змінити територіальну цілісність своєї країни. Окупація Криму – це не лише провина влади, а й усього суспільства. Адже суспільство має знаходити такі інструменти, аби зберігати з одного боку свободу слова та високий рівень демократії, а з іншого – не дати можливості розгулятися прямим агентам країн-агресорів. Але це дуже складно.
Р.Ч.: «Росія перетворює Крим на військовий форпост на півдні НАТО. Тому їй зовсім не потрібні люди, тут мова йде про перевагу у зовнішній політиці».
Світ, міжнародна спільнота теж виявилася не готовою до отаких гібридних форм агресії однієї країни проти іншої. Якби країною-агресором не була б Росія, можливо б світ давним-давно поставив ефективні заслони перед загрозою, яка над ним нависає. Росія – одна із потужних держав у військовій сфері, адже володіє ядерною зброєю. Це одна із п’яти членів Ради безпеки ООН, яка володіє правом вето. Агресором є та країна, яка постачає природні ресурси, від яких не можуть відмовитись багато західних країн. І як показує практика, ефективних механізмів, аби змусити цю країну дотримуватися меж міжнародного права, фактично немає. За 7 років окупації Криму прийнято десятки рішень, рекомендацій, вимог, меморандумів на всіх рівнях світової спільноти. Якщо їх проаналізувати, то ці вимоги є правильними, вивіреними та жорсткими щодо Росії. Водночас, усі ці рішення повністю ігноруються Кремлем, жодного вони не виконують. І це є підтвердженням того, що міжнародне право втрачає свої важелі перед військовою силою, адже відсутні дієві механізми реалізації цього права.
Наталія БУКОВСЬКА
