На календарі було 25 березня 1999 року. Годинник показував близько 23.30. У дальньому світлі фар водій «Тойоти Каррола» побачив «КамАЗ» із причепом, який рухався попереду в тому ж напрямку. Він не викликав якогось занепокоєння. Але в «Тойоті» ще не знали, що той «КамАЗ» – це їхня погибель. Коли легковик наблизився, вантажівка раптово перегородила дорогу. Часу на якийсь рятівний маневр у водія «Тойоти» вже не лишалося. Страшний удар розпанахав нічну тишу… Так загинули голова Народного Руху України В’ячеслав Чорновіл і його водій Євген Павлов, які поверталися із Кіровограда (тепер Кропивницький) до Києва. Аварія сталася на 55-му кілометрі траси Бориспіль – Золотоноша.
Поховали В’ячеслава Чорновола на Байковому кладовищі в Києві. Попрощатися з ним прийшли понад 500 тисяч осіб. А згодом його образ постав у пам’ятниках, назвах вулиць і шкіл… Посмертно він удостоєний звання Героя України. Чим же заслужив В’ячеслав Максимович таку велику шану і любов співвітчизників?
Не помилюсь, коли скажу, що В’ячеслав Чорновіл – це людина, ім’я якої стало символом 1990-х років, сповнених бурхливих подій. Його особистість визначали риси зрілого державного діяча, громадського і політичного лідера з сучасним світовим рівнем мислення й моделями поведінки. Він завоював повагу як прихильників, так і відкритих ідеологічних суперників, глибинним розумінням політичної ситуації, вмінням з блискавичною швидкістю орієнтуватися в ній і відповідно вибирати тактику і стратегію боротьби.
Народився В’ячеслав Максимович 24 грудня 1937 року в селі Єрки Звенигородського району на Черкащині у родині вчителів. У 1960 році закінчив факультет журналістики Київського університету з відзнакою. Пізніше працював редактором молодіжних передач у студії на львівському телебаченні, заввідділом газети «Молода Україна». У вересні 1965 року В’ячеслав Чорновіл, разом з Василем Стусом та Іваном Дзюбою, виступили у київському кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». У своїх промовах вони висловили протест проти арештів української інтелігенції, які увійшли в історію під назвою шістдесятники. Молоді патріоти запропонували на знак підтримки присутнім на прем’єрі підвестися зі своїх місць.
Партійно-державне керівництво, звичайно, проковтнути таку зухвалість. Чорновола було звільнено з редакції та виключено з аспірантури. Згодом непокірний публіцист став одним з організаторів «Самвидаву». Він автор низки відомих публіцистичних робіт: «Правосуддя чи рецидиви терору» (1966), «Лихо з розуму» (1967). У 1967 році вперше засуджений на два роки.
У 1970-1972 роках нелегально видавав журнал «Український Вісник». Всього вийшло п’ять таких журналів. Всю відповідальність за їх випуск Чорновіл взяв на себе з метою відвести звинувачення від інших. Але коли він вже був під вартою, вийшов шостий номер журналу. Він мав ефект грому з ясного неба і свідчив про те, що ідеї демократизму, волелюбності, протесту проти русифікації пустили глибоке коріння. До речі, мужній вчинок був здійснений колишньою студенткою Одеського філологічного факультету державного університету ім. І.І. Мечникова, львів’янкою Людмилою Шереметьєвою-Дашкевич, яка й передрукувала всі номери вісника і мала в собі частину матеріалів, зібраних Чорноволом для наступного номера.
За діяльність, пов’язану з випуском журналу, Чорновіл був засуджений вдруге на шість років позбавлення волі в колонії суворого режиму і ще на три роки заслання. Покарання відбував у Мордовії і Якутії. У 1980 році засуджений втретє у Якутії за сфабрикованими звинуваченнями на п’ять років.
К 1985-му відновив видання «Українського Вісника», у 1988-му ініціював утворення «Української Гельсінської Спілки», співавтор її програмних документів, автор великої кількості публіцистичних статей, які розповсюджувались самвидавом.
У 1990-1992 роках – голова Львівської обласної ради. Під його керівництвом на Львівщині започатковані глибокі демократичні, суспільні, економічні реформи, у тому числі земельна.
Один із ініціаторів створення 1989 році Народного Руху України. З грудня 1992 року – голова НРУ, незмінний лідер партії і визнаний авторитет у політичному житті України.
З березня 1990 року – народний депутат України. На перших виборах Президента України у 1991 році був кандидатом від НРУ, здобув 23,27 % голосів.
У 1995-1999 роках шеф-редактор незалежних газет «Час/Тime» і «Час».
У 1996 році удостоєний Державної премії України ім. Т. Шевченка у галузі журналістики.
Чорновіл писав: «Вважаю себе безмірно щасливим, що маю змогу розпочати практичну реалізацію нашої справи». На жаль, він не встиг реалізувати свій потенціал. Його загибель – велика трагедія, таємниця якої, є підстави так вважати, досі не розкрита.
У газеті «Час руху» (№ 7 2013 р.) голова комісії НРУ з розслідування загибелі В’ячеслава Чорновола та Євгена Павлова у 1999-2005 роках Микола Степаненко поділився набутими фактами на цю тему. Він переконаний: на нічному шосе відбулося не випадкове ДТП, а вбивство і пояснює, чому його досі не розкрито:
«1. Влада при всіх трьох президентах України (Л. Кучма, В. Ющенко, В. Янукович) з різних причин була не зацікавлена в розкритті цього вбивства.
- Це вбивство вдало замасковане під ДТП, що породжує сумнів у багатьох людей. Ще багато політичних сил не готові визнати того, що В. Чорновіл усе життя боровся за Україну, за народ і в цій боротьбі загинув…
- Наша правоохоронна система (МВС, Генпрокуратура, суди, експертні установи, СБУ) настільки деградувала, що не в змозі розкривати злочини, у розкритті яких не зацікавлена влада чи навіть фінансово впливові сили».
Свої висновки Микола Степаненко підтверджує зібраними аргументами та фактами. «По-перше, – пише він, – Народний рух ще до його заснування був під прицілом влади й спецслужб, і в нього засилали десятки різних агентів, що працювали на владу… У 1998 році владі вдалось об’єднати проти В. Чорновола прагматиків, які хотіли посад і грошей, поетів та письменників, які заздрили авторитету В. Чорновола. Недолюблювали його й заслані козачки… Відбувся розкол НРУ (початок 1999 року), причому за В. Чорновола пішла більшість. Його авторитет, активність, поїздки по областях України повертали сили НРУ. Одночасно лідери патріотичних партій (ПРП, КУН, УРП) почали перемовини про висунення в 1999 році єдиного кандидата в президенти України від національно-демократичних сил. Це могло сплутати плани тим, хто дбав про інших кандидатів.
По друге, як свідчить майор КГБ=ФСБ В. Бабенко, уже в 1998 році в Україні діяла група з підготовки нейтралізації конкурентів Л. Кучми на виборах Президента України… За словами Бабенка, один з варіантів знищення Чорновола розроблявся з допомогою КамАЗа (тарану).
По-третє, у тому ж 1998 році в с. Олександропіль Дніпропетровської області проти голови КСП Конотопчика порушується кримінальна справа за розкрадання акцій хлібоприймального пункту, а потім збираються матеріали на кримінальну справу щодо крадіжки зерна. Таким чином, проти голови КСП Конотопчика, як і водія КамАЗа Куделі, були підготовлені серйозні компрометуючі матеріали, з допомогою яких можна було змусити їх до участі в ДТП. Якщо ще додати те, що Конотопчик за декілька днів до ДТП вимагав негайно повернення КамАЗа з Криму, де він був, незрозуміле припинення кримінальної справи щодо крадіжки акцій, знищення матеріалів щодо крадіжки зерна одразу після ДТП під Борисполем…
По-четверте, сам процес досудового розслідування ДТП у 1999, 2001 роках, а потім періодично з 2005 до 2012 року відверто демонструє небажання влади розкрити цей злочин».
І хочемо ми того чи ні, існує чимало фактів, які важко пояснити. З самого початку люди з подивом відмітили незвичайну поспішність тодішнього міністра внутрішніх справ Юрія Кравченка, який, не очікуючи навіть попередніх результатів слідства, заявив, що Чорновіл і Павлов загинули в результаті ДТП. Версія замаху навіть не ставилася на розгляд.
Доказова база ДТП була складена недбало. Ніхто, наприклад, не оглядав як слід «Тойоту», особливо систему безпеки з повітряними подушками, які чомусь не спрацювали у потрібний момент, а частина фотографій з місця події та всі негативи чомусь зникли з кримінальної справи.
Відтворення умов аварії, що відбулося через роки, показало, що водій «КамАЗа» не міг не бачити світло фар «Тойоти» за 1100 метрів. А тому, якщо розворот він почав до появи світла фар, то міг розвернутися 3-4 рази. А якщо починав розворот, коли бачив, що їде авто, то це або безвідповідальність, або навмисне перекриття дороги «Тойоті».
Якщо «КамАЗ» стояв, перекривши дорогу, то Павлов міг зупинитися без проблем, а він почав гальмувати тільки за 40-45 метрів до зіткнення, а це значить, що «КамАЗ» розвернувся раптово, коли «Тойота» вже була в зоні гарантованої ДТП.
Є версія, що водій вантажівки Володимир Куделя діяв за вказівкою невідомого. А за деякими даними, важливий свідок ДТП Іван Шолом, працівник КСП, який був у кабіні «КамАЗа», комусь говорив, що їх примусили в певний момент перегородити дорогу. У зв’язку з цим не дивно, що Шолом невдовзі після ДТП, у 2001 році, несподівано помер начебто від хвороби серця. У 2005-му було проведено ексгумацію та експертизу його тіла, в якому виявили сурми та молібдену стільки, що це було несумісно з життям. Тоді ж з’ясували, що матеріали попередньої експертизи, проведеної в 2001 році, загадково зникли. Отруєння Шолома досі не розслідувано.
Шокують такі рядки з матеріалу розслідування комісії НРУ: «Є в кримінальній справі й висновки експерта доктора наук Єрманова, в яких він доволі детально показує, що удар у лобову частину голови Є.С. Павлова не є причинним наслідком ДТП; слід удару, нанесеного Павлову… є ідентичним зі слідом ударів, нанесених Чорноволу; предмет, яким було нанесено пошкодження… Чорноволу може бути ідентифікованим як кастет зі спеціальним профілем на ударній частині».
Є ще ціла низка не досліджених до кінця фактів. На квітень 2013 року справа про загибель Чорновола налічувала 93 томи. Відтоді томів побільшало, але чи це наблизило нас до розкриття таємниці загибелі Чорновола та Павлова? 21 січня 2014 року Бориспільський міжрайонний суд знову закрив справу, визнавши причиною загибелі обох фігурантів справи нещасний випадок. Як буде далі – подивимося. Ймовірно, її буде знову поновлено. Вже надто великого резонансу, як і справа Гонгадзе, вона набула в суспільстві.
Відомий одеський вчений і громадський діяч Євген Акимович у статті «Романтик революції», присвяченій Чорноволу, писав: «Так вже сталося, що ми хотіли перейти від тоталітарної комуністичної системи до демократії, але потрапили до олігархічної країни, де правлять плутократи – купка багатіїв, які зосереджують у своїх руках всю реальну владу в країні. Влада боялася неординарних особистостей, тому вона знищила В’ячеслава Чорновола… Ще за радянської влади таким чином був убитий Петро Машеров, якого верхівка Радянського Союзу ненавиділа за його намагання зробити щось добре для білоруського народу».
Виникає питання: чи ж можна через 17 років розібратися в тому ДТП? Фахівці вважають, що можна. Але неупереджене розслідування потягне за собою багато осіб. Це експерти та слідчі, які фальсифікували справу, знищували докази або не брали їх до уваги. А через таких горе-правоохоронців можна вийти на тих, хто їх до цього змусив – організаторів і замовників ДТП. Але на це треба тверда політична воля.
…В’ячеслава Чорновола нема з нами, але є його життєві орієнтири і заповіти . Зокрема, він обстоював єдність національних і демократичних сил, різко засуджував продажність й комуністичну зашореність частин парламенту. Опозиціонери до влади, писав він, «намагаються збурити народ та «назбирати» собі голосів виборців, спекулюючи труднощами… Це не наша тактика, ми не використовуємо людських бід для популістської агітації».
А ще він говорив: «Часи змінюються, інколи ти залишаєшся майже чи не один. У мене таке було. Але все одно вірю, що чиню правильно. Не будемо говорити високі слова про ідею, відповідальність тощо. Ти вирішив, що так, а не інакше, потрібно діяти. Віриш у свою дорогу? Іди й не звертай!
Що лишається додати? Хіба що слова поета Богдана Стельмаха:
Мовчіть, мовчіть – він не таїть образи,
Лиш кожному з нас скаже: «Не забудь,
Що в автопарках ворога «КамАЗи»
Стоять напоготові й ночі ждуть.
Валентин ЩЕГЛЕНКО.
