Тодосій, який не став на коліна
Тлумачити історію можна по-різному, але є факти, які не підлягають жонглюванню.
Так, у середині 30-х років минулого століття Йосиф Сталін сказав: «Жити стало краще, жити стало веселіше». Сказав? Сказав! Тим часом насильницька колективізація, голодомор, який визнано геноцидом, та масовий терор абсолютно не спонукали до веселощів…
У 1936 році Василь Лебедєв-Кумач та Ісак Дунаєвський написали пісню для міфічного фільму «Цирк», де є такі слова:
Я другой такой страны не знаю,
Где так вольно дышит человек…
І це тоді, коли вся країна нагадувала цирк, на арену якого вийшли кати та душогуби, а замість сміху повсюди лунав плач. Що ж, у ті роки багато хто був змушений ставати партійно-радянським трубадуром і писати про «щасливе життя», аби не потрапити до в’язниці. Павло Тичина в 1933 році писав про «прекрасний час», «неповторний час!». А Максим Рильський тоді створив такий панегірик:
На вершини всі ми линем,
Сонце променем в очах,
Льотом сталінським орлиним
Вождь показує нам шлях…
Однак не всі митці стали на коліна перед злочинною владою. Про це яскраво свідчить когорта українських письменників і поетів, відома під назвою «Розстріляне Відродження», про яку ми розповіли у номері за 9 липня. Серед них був і видатний поет, прозаїк і перекладач Тодосій Осьмачка (1895 р., с. Куцівка на Черкащині – 1962 р., Нью-Йорк). Літературознавці стверджують, що після Шевченка він, як ніхто інший, гостріше і потужніше підняв тему українського селянства і дав їй космічно-трагічні виміри.
На жаль, сьогодні Тодосія Степановича мало хто знає. Його твори більшовицька влада не просто забороняла, а винищувала. Тим часом його з інтересом читали за кордоном, а в 1962 році постало питання про відзначення його роману «Ротонда душогубців» (1956 р.) Нобелівською премією. Але до його розгляду справа не дійшла: автор помер, а згадана грошова винагорода присуджується лише за життя.
«Ротонда душогубців»
У цьому романі зображений глибокий трагізм долі українського народу напередодні великого голоду 1932-1933 років, подано художньо-психологічний аналіз цього злочину. Щоб мати уявлення про цей твір, наведемо хоча б один епізод з нього, звичайно, зі скороченням. Лише застерігаємо осіб з вразливою психікою оминути цей розділ.
Епізод стосується відбору Йосифом Сталіним та Миколою Єжовим «вірних слуг революції» для роботи у «найхворобливіших місцях України».
«- Пацюрня?
І в передньому ряду встав невеличкий чорненький чоловічок із зачесаним чубом назад, що нагадував чуб або молодого попика, або анархіста…
– Що ти робив у той час, коли ще ти й не думав бути на цім зібранні?
– Був катом…
– Добре… А яким ти вчинком заслужив довіру?…
– У Богодухові я з п’ятьма комуністами був посланий розкуркулювати свого рідного брата…».
Екзекутори гадали, що в розкуркуленого має бути золото. Щоб заволодіти ним, вирішили всю сім’ю брата виморити голодом. Але все марно – бо ніякого золота не існувало. Пацюрня зізнається:
«- І я надумав їх випустити… Але, щоб таки вони відчули, що вони не кращі від чекістів теж та ще щоб у пам’ятку їм було золото до нових віників, то я кажу небожкові:
– Задави свою бабусю, тоді ми вас усіх повипускаємо… Але, кажу, щоб і батько, і мати, і вся малеча після тебе підходили до задавленої баби, і кожен щоб трошки подавив її за горлянку… І він, мабуть, дуже їсти хотів, бо згодився…».
Далі йде опис цієї жахливої єзуїтської сцени, яка, однак, мала своє продовження. В’язнів поставили півколом над мертвою бабою і сфотографували, а знімок звеліли почепити у себе в хаті.
«- А навіщо ж то ти фотографію таку зробив та ще й звелів її почепити? – знов байдужим і глухим голосом спитався Сталін.
– А це для колективного терору я так зробив.
– Добре, сідай!».
Серце під калиною
А, взагалі, свій перший твір – поему «Душа солдата» Тодось Осьмачка написав і опублікував під час Першої світової війни (1916 р.). Вона не збереглася, але відомо, що була спрямована проти російського царату і тодішньої війни. За це він був відданий під військово-польовий суд, який виніс йому смертельний вирок. Від розстрілу його врятували жовтневі події 1917 року.
Перша збірка віршів «Круча» (1922 р.) поставила Тодося Осьмачку в провідний ряд тодішньої поезії. Дві подальші – «Скитські огні» (1925 р.) та «Клекіт» (1929 р.) остаточно закріпили за ним першорядну позицію. Як стверджують критики, за стилем це був модернізм, який, однак, базувався на основах української традиції – народної пісні і казки, козацьких ліро-епічних дум, творів Шевченка. Зокрема, в поезії «Казка» поет пише:
Як скупала мати сина,
то між зорі
положила у колиску,
як у полі…
Як у полі, на могилі
коло яру,
у пшеницю колосисту
серед лану.
Та в купелі моє серце
залишилось,
й мати вилила з водою
під калину.
Якщо взяти до уваги, що калина – рослинний символ України, то так воно і є: поет над усе боронив українську духовність, наче передбачаючи, що скоро вона вже вкотре буде розіп’ята на історичному хресті. Братовбивчу революцію, принесену ззовні, громадянську війну поет сприймає як велику біду України. У його творчості ті події містифікуються у важких, потьмарених символах: «горобиної ночі», «чорних круків», «лютого упира-вовка»… В поезії «Хто» (1921 р.) він коротко, але ємко передає тогочасний настрій:
По чреву світу
ватаги ходять —
ситі,
п’яні:
п’ють кров.
Розп’яв хтось правду
на Голгофі
знов!
Звір бенкетує!..
Болить душа…
З більшовицькою владою поету було не по дорозі, і він поклав свою долю на боротьбу з нею. У вірші «Деспотам» він зазначає: «Нехай у лапах вашої гордині в безодню тріпає земля, на бій із вами виступить однині душа знеможена моя». Дивно, як цей вірш тоді «проскочив» у пресі…
Вже пізніше, перебуваючи за кордоном, він повернеться в ті страшні роки і напише реалістичну повість про насильницьку колективізацію «План до двору» і вже згаданий тут роман «Ротонда душогубців». Єдиний його твір, «де нема пекла» – «Старший боярин». Він сповнений світла, гармонії, фантастики, нагадуючи чимось Гоголя в його українських повістях. Почуття вічної правди і краси народу взагалі домінує в усій творчості поета, в її основу покладена любов до України, любов до людини.
«Так ніхто не кохав»…
Історія свідчить, що жити з поетами в шлюбі нелегко. Замість того, щоб піти і заробити якусь копійчину, він сидить і вірші пише. Не мав сімейного щастя й Осьмачка, але було в його житті, справді, велике кохання, яке, як метеор, пролетіло в темному небі і збурило душу.
Про це розповів сучасний письменник Михайло Слабошпицький у книзі «Поет із пекла», за яку в 2005 році йому було присуджено Шевченківську премію.
Волею обставин Тодось зустрівся з ігуменею монастиря сестер Студеток у Львові – матір’ю Йосифою (в миру – Оленою Вітер) і закохався в неї так, як ніколи з ним не було ні до того, ні після того. З’ясувалося, що мати Йосифа жила й навчалася в Києві. Дружила зі студентами, які потім пішли під Крути і полягли за незалежну Україну. Від більшовиків втекла до Львова, де присвятила себе служінню Богу.
Все ж уникнути тортур енкаведистів їй не вдалося. За часів радянської влади ігуменю заарештували і вирішили «вибити» з неї свідчення проти митрополита Шептицького. Але жінка трималася мужньо. Її били, гвалтували, запалювали на ній одяг і погрожували спалити живцем, пускали по тілу електричний струм… 47 допитів і стільки ж катувань – все марно. Вона нікого не видала, нічого не підписала.
Її повинні були розстрілювати, але не встигли – Львів захопила німецька армія.
На час зустрічі Тодосію було 47 років, Йосифі – 38. Але він, як юнак, заспівав під її вікном своєрідну серенаду: десь роздобув бандуру і проникливо виконав пісню «Карії очі, чорнії брови». Він написав їй вірша, де є такі рядки:
Я вас любив, німуючи, то словом,
і вірив сліпо та тривожно знов,
а ви боялися, щоб випадково
не виявив при людях я любов.
Підіте в церкву для такого часу,
зітхаючи полегшено грудьми,
що зворушили в себе тільки рясу
за серце самотинне між людьми!..
Цей роман завершився нічим. Не витримавши залицянь, пані Йосифа зникла з горизонту Тодосія.
Як поет втікав із пекла
Спочатку Тодось Осьмачка намагався покинути країну, в якій сталінська репресивна система набирала обертів, у цивілізований спосіб. У 1932 році він звернувся із заявою до дозвільного органу, в якій мотивував своє рішення тим, що не згоден з національною політикою та неможливістю вільно творити. За таку зухвалість був негайно заарештований, правда, не надовго.
Через рік Осьмачка повторив спробу, подавши заяву до німецького консульства з проханням посприяти виїзду. Цього разу його примусово запроторили до психлікарні.
Тим часом зловісні 30-ті вже поглинули перших близьких друзів поета – Григорія Косинку, Дмитра Фальківського, Валеріана Підмогильного. Хвиля доносів у вигляді критичних статей не обійшла й Осьмачку: «ворог народу», «бандит»… Рятуючись від репресій, Осьмачка намагається тричі перетнути кордон нелегально. У Ленінграді спробував непомітно проникнути на пароплав, що вирушав до Фінляндії, але з того нічого не вийшло. Ще двічі він їздив на Поділля і робив спроби перейти кордон з Польщею, однак теж невдало. За ці поривання його не раз судили і навіть звинуватили у шпигунстві. Він сидів у московській Бутирці і Лук’янівській в’язниці. Все йшло до сумного фіналу. Шукаючи виходу з безвиході, Осьмачка став симулювати божевілля. Певно, він робив це достатньо переконливо, оскільки його перевели в Кирилів-ську психіатричну лікарню (Київ). Коли до української столиці наблизилися німецькі війська, медперсонал розбігся хто куди, а звільнений поет пішки відправився у рідне село, а потім дістався до Львова.
Чому до Львова
У читача може виникнути запитання: «Чому саме до Львова?». Певною мірою це пояснює автор книги «Історія Кремля» А. Авторханов: «Поставлені під час війни перед вибором: нацисти чи комуністи – керівники українського національного руху обрали третій шлях – шлях української незалежності. Як тільки німецькі окупанти увійшли до Львова, з’їзд українських національно-політичних організацій у червні 1941 року проголосив відновлення Української Народної Республіки і створення українського національного уряду, на чолі з Ярославом Стецьком. Однак німецькі нацисти були такими ж ворогами незалежності України, як і московські комуністи». Саме тому, як веде автор далі, було створено Українську повстанську армію (1942 р.), сотні тисяч бійців якої загинули в боротьбі як з нацистськими окупантами, так і з чекістськими військами. До речі, тим, хто називає всіх українців бандерівцями, слід знати, що нацисти заарештовували і провідника ОУН Степана Бандеру, і відомого діяча Ярослава Стецька.
Під кінець 1944 року Осьмачка був змушений емігрувати на захід, спочатку в Польщу, потім у Німеччину і, зрештою, в Америку. Там він, крім написання нових творів, серйозно зайнявся перекладами і, як твердять знавці, здійснив феноменальний, блискучий переклад українською «Макбета» Шекспіра та низку інших зарубіжних класичних творів.
Але й на заході, вибравшись із пекла, яке називалося раєм, він не міг позбутися наслідків життя під тиском душогубної системи – болю й тривоги за Україну, манії переслідування, почуття гіркої самотності…
Замість епілогу
Про національну політику Сталіна та інших радянських верховодів по відношенню до України написано багато, але її квінтесенція вміщується в одному простому реченні, яке на початку 1920-х, коли Україна виборювала незалежність, мовив Троцький Леніну: «Росія не виживе без України, треба потопити в крові, але повернути». «Потопили, повернули, – зазначає дослідниця Олександра Марченко, – минуло майже століття, а тема «Росія не може жити без України» й сьогодні актуальна. Росія стала агресором, застосовує сталінські диктаторські методи, розв’язала війну проти України, вбиває наших людей».
Проте, сьогодні проти кремлівської політики виступають не окремі патріоти-сміливці, до яких належав і Тодось Осьмачка, а весь народ.
У рік 25-річчя Незалежності нашої держави хочеться завершити цю публікацію віршем нашого героя «Україна»:
Шляхи мої неміряні,
гори мої неважені,
звірі мої ненаджені,
води мої неношені,
риба в них неціджена.
птахи мої незлякані,
діти мої незлічені,
щастя для їх незлежане…
Оце такая в тебе матінка,
в руці Господній Україна.
Синьонебая!
Валентин ЩЕГЛЕНКО.
