8 вересня відзначили 75-ті роковини початку депортації українців з Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини у 1944-1951 роках.
Ця пам’ятна дата встановлена, відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 2018 року, і відзначається кожної другої неділі вересня.
Наприкінці Другої світової війни новий польський прокомуністичний уряд, продовжуючи політику міжвоєнного уряду націонал-демократів, поставив собі за мету мати моноетнічну державу, зачищену в різний спосіб від національних меншин, зокрема українців.
Депортація українців із територій Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини, на яких вони споконвіку проживали, сталася внаслідок укладеної між УРСР і Польським комітетом національного визволення Угоди про евакуацію українського населення з території Польщі й польських громадян із території УРСР. Договір передбачав виїзд українців до УРСР і повернення до Польщі поляків і євреїв, які станом на 17 вересня 1939 року були громадянами Польської держави.
Територія, на якій відбувалась «евакуація», охоплювала землі Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств. Усю її поділили на 15 районів, у кожному з яких діяла окрема, так звана польсько-українська комісія. До повноважень цих комісій входило збирання заяв від місцевого населення, щодо виїзду, підготовка списків переселенців і евакуаційних карт, організація транспорту, тощо.
Однак, акція, що мала бути добровільною, не знайшла особливого відгуку серед українців. Тоді польська влада вдалася до насильницьких дій – повна ліквідація українського шкільництва, будь-яких проявів організованого українського громадського життя, дискримінація українців під час проведення аграрної реформи, непосильні обов’язкові податки, знищення Української Греко-Католицької Церкви тощо.
На першому етапі, що тривав від 15 жовтня до 31 грудня 1944 року вивезли понад 20 тис. українців, переважно мешканців Холмщини, що найбільше постраждала від антиукраїнських дій Польщі. Після Холмщини депортація продовжилась на Лемківщині, у Надсянні та Західній Бойківщині. На цьому етапі – від січня до кінця серпня 1945 року – переселили 229 685 осіб. З вересня 1945 року «евакуацію» проводили три спеціально підготовлені дивізії Війська Польського. На збори давалося лише кілька годин, при цьому люди залишали на покинутих місцях практично усе своє надбане добро – житло, майно, землю, худобу.
Кілька разів термін виселення українців продовжували – і офіційно депортація закінчилася у червні 1946 року. Хоча зачистка тривала ще до кінця липня. Загалом у 1944-1946 рр., лише за офіційними даними, на територію УРСР було депортовано 482,8 тис. осіб. Очевидно, що реальна кількість вигнаних українців була більшою.
У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада в ході Акції «Вісла» депортувала на північ і захід Польщі. Тоді впродовж кількох місяців було депортовано майже 150 тисяч українців. Ще кілька десятків тисяч українців були позбавлені батьківських домівок під час обмінів прикордонними ділянками між СРСР та Польщею у 1948 та 1951 роках.
Планом заходів, затвердженим відповідним розпорядженням Кабінету Міністрів України, передбачено проведення до кінця цього року в українських закладах освіти та культури тематичних лекцій, засідань, семінарів та інших інформаційно-просвітницьких заходів для донесення до молоді об’єктивної інформації про передумови, перебіг і наслідки депортації українців.
Так, в холі районного Палацу культури відбулася зустріч учнівської молоді міста та району з безпосередніми учасниками тих лихих подій. Захід був організований директором Роздільнянського історико-краєзнавчого музею Вірою Шнягою та працівниками РПК (директор Ю. Ніколаєв).
Віра Миколаївна повідала учням багато фактів про ці історичні події та надала слово гостям – тим, чиї родини потрапили під депортацію – Ользі Йосипівні Федяк-Невмержицькій, Ользі Ярославівні Новацькій, Марії Іванівні Шахновській, Ганні Михайлівні Базь. Та не всім вистачило сил і морального духу розповідати найстрашніші спогади життя. Затамувавши подих, школярі слухали реальні історії з життя, яких вони не знайдуть у підручниках. Історії, які їх свідки та учасниці розказували крізь пекучі сльози.
Також до уваги учнів був продемонстрований відео-ролик про ті сторінки історії.
Участь у заході взяла Єреміївський сільський голова Євгенія Ільящук. У цю сільраду в 1951 році було переселено 121 сім’ю, переважно жителів Нижньо-Устріцького району тодішньої Дрогобицької області. Місцеві жителі Єреміївки ділилися з переселенцями дахом над головою та хлібом. А кілька років тому на кошти громади на території цієї сільради переселенцям був встановлений пам’ятник.
На завершення заходу пісню про Україну заспівав талановитий Валерій Момренко.
