Душа, яка в поезії музою бринить

Летять роки… Роки летять… І ось нещодавно святкувала своє 50-ти річчя і Павлівська бібліотека, яка стала осередком культури, спілкування, куточком пам’яті про рідний край села – Степанівської сільської ради та їх людей, для малих, дорослих, для людей з великим життєвим стажем.

Радує, що на свому 50-ти річному ювілеї, бібліотекарка зустріла гостей, своїх постійних читачів, членів літературно-поетичного клубу «Обрій», депутатів сільської ради, голову сільської ради в святково вбраному приміщенні з світлими новими пластиковими вікнами і широко відкритими, теж новими, дверима.

 

Малі читачі та дорослі декламували свої вірші і вірші видатних поетів та байкарів. Ознайомились з рядом виставок сучасних письменників рідного краю, з історією нашой української вишиванки тощо.

Особливо тепло і довшими оплесками не хотіли відпускати постійного читача та активного учасника зібрань літературного гуртка, любителя байок П.Глазового – жителя с.Павлівка Сашу Кравченка (учня 5 класу).

Але так зівпало, що на передодні ювілею бібліотеки святкувала і свій ювілей сама бібліотекарка – Большакова Валентина Павлівна.

Я її пам’ятаю школяркою Степанівської школи.

По роду  професії  моє життя  нерозривно пов’язане з людьми. Вони проходять  по моєму путі, хто тимчасово,   а хто  постійно іде  поряд , зігріваючи  душу, своїм духовним життєвим вогником,    неповторним,  дружнім,  відкритим, доброзичливим ставленням, взаэмоповагою.  Саме про таку гарну людину –  надійного мого супутника  я хочу розповісти. Це  моя подруга , колега  по активу Степанівської ветеранської організації,  ветеран батьківського комітету МНВК,  бібліотекар Павлівської бібліотеки,  ювіляр року  Большакова Валентина Павлівна .

На той час я  була направлена на роботу піонервожатою в Степанівській школі, знала   Валентину школяркою  з першого класу.   Маленька дівчинка запам’яталася мені  з великими карими очима, рум’яними щічками, пишними повіями, в шкільній формі з великими бантами. Перший її виступ це був  вірш на святі біля пам’ятника загиблих воїнів  на день Перемоги.  Читала так, що присутні, разом з  ветеранами плакали.

  На святах в  школі і в палаці культури без Валентини не обходилося – завжди виступала з віршами. Брала активну участь в драматичному, танцювальному та  музично  гуртки  клубу,  брала участь в художній самодіяльності: виступала з агітбригадою на польових станах, виїзних концертах, та вела зошит, в який переписувала бісером  вірші, які їй подобалися.  Таке захоплення мабуть спонукало до  того, що Валентина після школи поступила і закінчила Одеський культурно – просвітній заклад.

І почала працювати за місцем проживання бібліотекарем в  Павлівській сільській  бібліотеці. І коли вже було двійко дітей,    заочно поступила і закінчила Київський університет культури,  з бібліотечної справи.

Я к в пісні співається «Два кольори  мої: червоний – то любов, а чорний, то журба…», так і в неї – не все було сонячно в житті. Не минули Валентину  тяжкі чорні дні. Вона  поховала  найдобрішого похилого, одинокого чоловіка – друга сім’ї, а згодом,  матір чоловіка.

Я знала добре родину Валентини,  її мати Васютович Марія Павлівна, – в минулому  моя  найдобріша сусідка, яка   багато років успішно працювала робітницею в радгоспі  ім. Котовського . Своєю  працею  ростила чотирьох  дітей  і робила все, щоб  вони були   гарно  вихованими, працелюбними.

Її на сьогодні на серці велика скорбота і сум  за любимим  рідним братом, який загинув у самому пеклі боїв у Придністров’ї.

  Сирітство супроводжувало вразливу  душу Валентина з дитинства. Коли їй було всього два роки, не стало рідного   батька – фронтовика Васютовича Павла Трохимовича, який пішов на війну 17 – ти річним добровольцем ,  пройшов всю війну танкістом, з боями визволяючи Росію, Білорусію, Україну, європейські країни,  закінчивши  війну в боях за Берлін.  Був двічі тяжко поранений, контужений. В Степанівці , маючи  сім’ю – дружину, троє дітей  та недобудовану хату, був застрелений в спину злою людиною.  Ось ця сирітська туга за батьком,   живе в неї глибоко в душі з дитинства і нині.

Валентину Павлівну не тільки в селі добре знають, а й в районі, поважають  і як професійного бібліотекаря з великим стажем роботи  і як активну,  доброзичливу, творчу людину.  Для неї  книги – це чудо із чудес. Саме  книжкові знання, дали змогу її душі  остаточно утвердитися духовно і поетично.    А коли минуло 49 років не соромлячись і сама почала писати вірші, статті  описуючи те, що найбільш хвилювало: суспільне, історичне,культурне, просвітницьке життя в рідному краю. Її кредо  – нести людям світочі добра. Тому і дарує  світлим душею людям іменні вірші – присвята, як подяку за їх трудовий  життєвий подвиг  на землі. А ще для того, щоб люди від щирих добрих слів посміхалися.  Також Валентина пише  байки, які реально  «списує» з  негативних  вчинків   людей. А ще, творчо займається  дитячими віршами, казками для своїх онуків та селищних дітей. Вона любляча мати і бабуся тому і тягніться до бібліотекарки малеча, школярі, вона вчить їх правильному декламуванню віршів, рольових виступів та перевтілення на сцені, а головне прививає їм любов до книги, уміння читати книгу….

     Поезія – це космічна красива душа і змога сказати,  щоб люди були мудрими, чесними, справедливими в житті, любили красу рідної землі, свою родину, всії край, Україну. Її вірші можна зустріти в збірниках письменників В. В. Колпакова «100 видатних роздільнянців», та  в книзі В. В. Самоделова «Дорогою Перемоги земляків»  Валентиною вже   стільки написано віршів, що можна й збірочки видавати. На моє питання: – Коли? – лише посміхається і каже: -Я не поет , лише любитель, що відчуває дотиками душі поетичну строчку. Кожній книжці свій час. Коли знайдуться добрі люди – спонсори, ось тоді й буде  надрукована  книга.

    Тож мила Валентина! Я, разом з депутатами сільської ради та виконавчим комітетом, з членами нашого літературно-поетичного клубу бажаємо  здійснених мрій, творчого натхнення, успіхів в бібліотечній та  літературній роботі , золотого  пера, гарного здоров’я, довголіть  і всього самого найкращого в житті! Бібліотеці процвітання. І щоб не заросла доріжка до цього «Храму».

  Я гадаю що читачам газети (яким подобаються вірші В.Большакової) буде  справжнім подарунком  від нашого почесного  ювіляру року надруковані  авторські вірші, що написані пером любові  своєї душі для усіх нас.

Будемо чекати її віршів.

Людмила Будніченко, член літературно-поетичного клубу «Обрій», депутат сільської ради, заступник голови ветеранської організації, директор Степанівського МНВК.

 

Залиште свій коментар